fbpx

Як молодша, я залишилася вдома, тому я стала першою, хто зустрів батька, якого й не одразу впізнала. Цей чоловік лив сльози і просився аби я його впустила додому, де він би дожив віку

Нам було по десять і дванадцять років. Коли тато остаточно пішов з родини. Він нічого не пояснював, бо часто їхав на заробітки і ми звикли, що його довго немає. І тепер теж просто поїхав і не вертався.

Його не було на Різдво, його не було на Великдень, його не було на наші дні народження… Добрі сусідські діти вже розповіли нам, що наш тато ніколи не вернеться, але мама мовчала.

Наша мама не хотіла виходити з хати, щоб не чути отого «співчутливого»:

– З двома дітьми? Та ти що…

– Начальницю? Ну. То зрозуміло, що не порівняти з Галиною…

– Старша за нього? Головне, що багата…

Це було і в очі, і в спину, і пошепки, і вголос… Згодом мама сказала, що вже не витримує і сама поїде геть. Так і зробила – розрахувалася з роботи, сказала нам, що тато тепер живе з іншої жінкою і може колись до нас приїде, але вона точно не знає.

– Тато колись вернеться, не знаю, коли, але вернеться. А ми маємо жити далі, – сказала вона.

Звичайно, що нам з сестрою було важко спочатку, довелося не одній дитині пояснити, де наш тато і чому про це не слід нас розпитувати.

Бабуся бідкалася, що ростуть не дівчатка, а хлопчурі, а ми з сестрою лиш більше здружилися і знали, що маємо лиш одна одну для секретів і душевних розмов.

Мама часто дзвонила, приїжджала з подарунками і ми відчували, що не самі.

Минали роки, але мама так і не могла знайти собі іншого чоловіка, казала, що просто не хоче нікого. А любить вона нас з сестрою безмежно.

Але я думаю, що вона не хотіла вводити в нашу маленьку родину чоловіка аби не ділити свою любов між нами і ним, не ділити увагу, не ділити час, не ділити нічого. Ми були її, а вона нашою безроздільно.

Ми пішли вчитися, а далі й заміж повиходили. Весілля нам зробила мама, а батька так і не було.

Він останнім часом, з розвитком інтернет-зв’язку таки присилав нам повідомлення з днем народження.

Якби ми з сестрою були з іншим характером, то може б і писали йому частіше, але ми колись затялися, що не пробачимо йому того, що ми пережили і цього й дотримувалися.

Знаєте, чутки до нас долітали, що наш тато дуже добре собі живе з тією бізнесменкою. Він спочатку був робочим у неї на підприємстві, далі роззнайомився ближче і вже тепер був її виконавчим директором, як він себе називав, а насправді, вирішував всі питання, які вона йому давала по різноробочих. Такий собі прораб з доступом до хазяйки.

І він тим користався, їздив на дорогій машині і тратив гроші на дорогі годинники і телефони, їздив з нею на курорти і зовсім не згадував за нас.

Але вік не щадить ні багачку, ні жебрачку і згодом стало зрозуміло, що наш батько не вірний і новій хазяйці. Та не довго таке терпіла і вигнала його геть.

Батько теж мав якесь уявлення про свою кваліфікацію і вже не хотів тяжко працювати, але звичка добре жити нікуди не ділася, а особливо, звичка показувати всім, який він крутий.

Дуже швидко він заліз в борги, які не міг віддати і був покараний законом.

Як молодша, я залишилася вдома, тому я стала першою, хто зустрів батька, якого й не одразу впізнала. Цей чоловік лив сльози і просився аби я його впустила додому, де він би дожив віку.

– Життя мене дуже покарало і я вже всі свої гріхи спокутував, – казав він, – І борги всі свої віддав.

– Може комусь і віддав, – кажу я йому,- Але ми тобі точно нічого не винні, тому віддавати тобі нічого не будемо: ні свою хату, ні своє серце.

Мамі я нічого не казала, бо вона зараз кинулася в релігію і ще чого доброго вирішила б, що треба проявити милосердя до старого. Але хочу аби татки пам’ятали, що просити змилосердитися над старістю, то треба самим змилосердитися над дитинством.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page