О, то ти розлучена?! Слухай, у мене є один знайомий.
Після цих слів Алла скручує звук і усміхнено киває головою. Як тільки бачить в скорботному погляді питальні знаки, то каже:
– Рада була бачити. Я дуже поспішаю. Обов’язково зателефоную.
І ніколи не телефонує.
Відколи «розлучена» асоціюється з «непотрібна»? «О, тебе викинули на смітник? У мене є знайомий сміттяр, трохи гуляє, але ти ж уже не можеш перебирати, бо гірше, ніж тут лежати нема нічого».
Як тільки вона переїхала після розлучення до мами, в двері почали рипати мамині коліжанки і тихо, мов на поминках, говорити:
– Нічого, нічого. У мене є один знайомий.
– Боже, боже, така гарна і вже розлучена.
– Ти, Марто, сама винувата. Забагато її пестила – от вона й коні викидає.
Її зупиняли в ліфті, біля під’їзду, в магазині. Ці всевидячі сусідоньки наче її висліджували. Бачачи, що стан доньки близький до критичного, мама сказала:
– Аллусю, давай в село? Літо, там так гарно.
– Мам, там жодних умов.
– Ще краще – відволічешся прибиранням.
Як можна проміняти теплу зручну квартиру з ноутбуком і цілодобовим магазином на забуту хату в селі з комарами? Але ці сусідоньки таки її вижили.
Хата була «сумна», принаймні так їй говорила сусідка, поки призирала, хто то приїхав. Повідчиняла вікна, двері, витісняла з хати затхлий дух. Ще й миші, певно, є. Повиносила постіль, одяг, а на такий рух вже й сусідки зійшлися. «Чи їм пороблено? Вони на запах розлученої сходяться?» – подумалося. Але тут прийшли не ляси точити, а порадити де, що взяти аби привести хату до ладу. Принесли вапна, щітки і взялася Алла білити хату.
– Постій. Я сина покличу аби тобі поміг все винести, – сказала тітка Маруся.
– Та я сама.
– Яке сама? Шафу сама винесеш. Тарасе!!!
Тарас оглянув Аллу, оглянув хату і пішов ще по Романа – геть все з хати повиносили. Ще подивилися на Аллу, на хату і сказали, що треба трохи пошпаклювати, бо стеля потріскала.
– Хлопці, та ви мені тут євроремонт зробите, а я лиш на пару тижнів приїхала, – намагалася відстояти свій простір Алла.
– Та скільки тої роботи, ми за день швидко зробимо.
Пізно ввечері запросили Аллу піти на річку великою компанією. Виявилося, що всі друзі дитинства жили тут і далі, завели сім’ї, дітей. До них приєдналася Світлана з двома дітьми, Руслана, Катя, Василь з дружиною і дітьми. Палили вогнище, щоб відлякати комарів, смажили сосиски і хліб – все як колись.
– Розлучилася, – випитували Світлана, – у нас тут таке рідко. А що? Он мій як щось натворить, то я йду до його мами, а вона вже йому вправляє. Потім ходить як шовковий.
– Всяке буває, – каже Руслана, – А що далі? Тут вибору особливого нема. Всіх знаєш з дитинства і точно знаєш, які вони, і що думають. Так, що я й так з гірших вибрала кращого.
– Дівчата, а як же кохання? – волає Алла.
У відповідь – сміх.
– Вам, городським, зайнятися більше нічим?
– У нас воно регулярне!
– Не мороч мені голову, у мене купа дітей.
– А у мене ще й корова!
– А у мене коза!
Сміються. «От примітивні» – гордовито пахкає Алла.
Далі дні минали в роботі, що так виснажувала, що й думати не було коли ні про миші, ні тухлу постіль – падала знесилена і засинала. Хлопці помогли скосити обору, але тітка Маруся вимагала відпрацювати на городі. Тому прийшлося і картоплю підгрібати, і сіно помагати сушити. Алла переживала за мозолі, а от тітка Маруся аби вона не звабила часом її Тарасика. Прямо це не говорила, але наодинці не лишала. Здався їй той Тарас. Але, головне, що ніхто не лізе продавати якогось знайомого.
Вона й оглянутися не встигла, як минув місяць. За цей час вона просто не мала змоги поревіти над своєю важкою долею вдосталь. Не було часу. Не було й бажання. Вона почала відчувати щось поза собою – сонце, зелень, вітерець, світ. Він був прекрасним. Він змінювався – замерзав і відквітав. Так має бути і буде в її житті.
Автор Ксеня Ропота, спеціально для intermarium.news.
Фото ілюстративне.
