Як тільки я пішла у інститут навчатись, мама одразу сказала. що далі я повинна сама влаштовувати своє життя. Вони із татом знайшли мені квартиру, заплатили за перший місяць оренди і скрушно хитаючи головами пояснили, що нажаль, більше нічим допомогти не можуть, адже у них і так мій старший брат із дітьми і всі фінанси на них ідуть. А тепер усі вони до мене в руки заглядають і дивуються. чого то я так поводжусь.
Ніколи я не розуміла навіщо батькам було двоє дітей, адже увесь сенс їхнього життя був сконцентрований на моєму братові. Для нього і заради нього вони жили і працювали. Ним вони дихали і навколо нього було побудовано їхні плани на майбутнє.
Я ж росла якось. До п’ятого класу доношувала речі за братом, а потім вислуховувала мамині нарікання, наскільки ж я тягну із них грошей багато на свій гардероб. Хоча мені було придбано блузку, юбку і кросівки. Все.
Коли я виросла, то тато із мамою знайшли мені квартиру і просто виселили мене туди. Скрушно похитали головами заявивши, що просто не мають змоги мені допомагати. Здається, вони аж бігли до авто і постійно озирались, чи не піду я слідком. Відтоді наше спілкування зводилось до рідких дзвінків.
Нині на сорока квадратах нашої квартири проживають тато із мамою, наш брат із трьома дітьми і його дружина. Потрібно сказати, що шлюб у брата вже третій і діти які із ним нині проживають не його. В нього п’ятеро, якщо я не помиляюсь. Вся його зарплатня практично іде на аліменти, а забезпеченням його родини нинішньої займаються тато і мама.
Я ж і досі проживаю у тій квартирі, яку вони для мене тоді винайняли. Олександра Ігорівна – господиня квартири у якій я орендувала кімнату, виявилась дуже доброю одинокою і неймовірно інтелігентною жінкою. Мене вона прийняла як рідну дитину. спершу брала орендну плату, а потім відмовлялась. Казала, щ мене їй послали Небеса на старість, адже вона дуже переймалась, як доживатиме віку одна.
Олександра Ігорівна замінила мені сім’ю. Навіть не так, вона стала моєю єдиною родиною і справді близькою мені людиною. Вперше в житті мене чули, мене слухали, раділи моїм успіхам і на мене чекали вдома. Раптом, я зрозуміла, що не одна у цьому світі, що я нарешті маю людину якій по-справжньому дорога.
Коли я надумала заміж виходити, Олександра Ігорівна настояла на тому, аби ми із чоловіком жили коло неї. На той час вона почала здавати. Здоров’я все частіше підводило її, але вона трималась і все ж встигла побачити появу на світ моїх діток.
— Маринко. – покликала вона мене одного дня, – візьми, – і простягнула якісь папірці, – Ти мене вибач, я запитувати не стала, але ось дарча на квартиру. Я все оформила на твоє ім’я. Сім’ї я не маю. Є родичі, але вони далекі. Звісно, приїдуть коли мене не стане, але не заради того, аби мене оплакати. Давай домовимось, що ти оформиш усе якнайшвидше.
Про те, що я є повноправною власницею чотирикімнатної квартири у столиці мої батьки дізнались вже після того, як моя люба Олександра Ігорівна полинула на небеса.
— Як добре, – потирає руки мама, – Район тут хороший і дім у гарному місці. З цим пощастило. Продасиш за гарні гроші. Думаю. вистачить якраз на дві двокімнатні. Нарешті ми із татом будемо жити у тиші і спокої.
Тобто, моя мама чогось вирішили із татом, що я повинна ту квартиру, що мені відійшла у спадок продати, аби вони мали де жити, адже із моїм братом їм уже тісно у двокімнатній і не зручно.
— Невже ти про батьків не можеш подбати, – чи не вперше мені брат зателефонував, – Не хочеш квартиру продавати, то хоч до себе їх забери. Подумай про стареньких, невже тобі їх не шкода. У нас не дім – рукавичка. тато спить на кухні. ти зовсім не поважаєш їх чи як?
Чоловік мій теж говорить, що я повинна подбати про батьків. Каже, що дитячі образи потрібно забути і подбати про них, адже батьків не обирають.
А я не хочу. Хочу жити своїм життям, не відчуваю, що щось винна цим людям.
Ну скажіть, хіба я не права? Хіба я не маю права на таке?
21,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
