Справді, ще й року не минуло, а я вже заміж виходжу і в свої сорок вісім років не чую й тіні докору, мені вже байдуже на мамине «будь чемною і слухняною».
Я все життя цьому присвятила, була чемною і слухняною батькам і чоловікові, навіть дітям, а що в результаті отримала? Хоч хтось мені сказав «дякую» за всі мої старання?
– За що тобі дякувати? Ти ж такою й маєш бути, – дивувалися батьки чоловік і діти.
Я такою й маю бути – чемною, відданою, люблячою і поступливою, а вони можуть бути будь-якими. Ось таким був закон мого життя до зустрічі з Віктором.
Але про все по порядку. Як ви вже зрозуміли, то я була чемною і слухняною донькою, яка нічого не вимагала – ні уваги, ні турботи, ні любові, все старалася заслужити гарною поведінкою, гарними оцінками і домашніми справами.
Навіть заміж я вийшла за сина маминої подруги, бо вони між собою захотіли стати родичками.
– Як би то було гарно, Оксано, якби наші діти одружилися, – завжди говорила тітка Надія, коли приходила до нас в гості, а я її Михайлика ледве витримувала, адже він і щипався і подушками кидався.
– Мамо, я не хочу аби він знову йшов до нас в гості, – просила я маму.
– Ще чого! То він так любов свою проявляє. Тішилася б, що такий хлопчик на тебе увагу звернув.
Заміж вийшла за Михайла і прожила з ним довгі двадцять три роки, безкінечно довгі. Чоловік мав моду і ревнувати, і очікувати мене з роботи, і до пізнього ранку виясняти стосунки. Я старалася бути непомітною і казала Михайлові на те, але той поновлював зусилля, коли бачив мій такий легкий спротив.
Донька наша ставилася до мене як до чогось такого, не знаю, звичного. Безкоштовне цілодобове обслуговування – ось так краще.
Коли чоловік занедужав, то стало ще важче, але він не міг повірити, що я залишуся на цьому світі, а він ні. Що тоді він на мене вилив слів, я не можу описати.
Його не стало, а я ще довго ходила отака збаламучена, бо не знала кому ще знадоблюся, де діти свою вимуштрувану турботу, бо донька давно не приїздила, бачачи, як батько згасає.
Аж тут Віктор – затопив нашу квартиру, довго вибачався і робив ремонт. І так ми й зійшлися і наче полуда спала з моїх очей.
Ні, я й до того розуміла, що так люди не живуть, але коли тобі й батьки, й сім’я твердить, що ти не достатньо хороша, то ти більше віриш їм, а не собі.
А тут прийшла людина і каже, що ти вже ідеальна, бо просто стоїш розпатлана в дверях і сонна, прекрасно п’єш каву, чудесно їж круасан, неперевершено позіхаєш і бездоганно усміхаєшся.
Я оглянулася назад і зрозуміла, що втратила стільки років на пусте й порожнє, що не була собою за всі свої роки, завжди себе поганяла бути кращою в застелянні ліжка, митті посуду, драянні вікон, варінні їжі і прасуванні сорочок.
Я давно відносила жалобу і не хочу витрачати й секунди на людину, яка ніколи мені не дарувала радість, спокій і впевненість. Він робив все аби цього у мене не було ніколи, а тільки він і його потреби.
– Мамо, як хочеш, але я прийняла рішення. Якщо вас не буде, то я зрозумію.
У мене було чудове весілля в елегантному білому платті, яке допомогла мені вибрати донька, так, вона теж спочатку обурилася, а потім сказала, що я собі нічого людського не куплю і вона мені в цьому допоможе.
Було боязко глянути на столик, де мала сидіти родина, зізнаюся, але я глянула і там був тато і тітка Віра з чоловіком. Вони були щасливі. А мама? Вона й досі зі мною не говорить, бо їй перед тіткою Надією незручно, вона ж для неї важливіша, ніж я. Неприємно, але це не порівняти з тим щастям, яке зараз у мене є, що я є у себе самої. Дякую їй за це, бо вона теж до цього причетна.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота