Вже були зібрані майже всі речі. Так, ще рано, але краще швидше.
— Тільки подумай – ти їдеш. Не до сусіднього міста чи району, а до столиці. Ще півроку тому я сказала б, що ти не в собі, але зараз бачу, що воно на краще. Ти щаслива.
– Я давно про це мріяла. Ні, мені, звичайно, і тут добре, але завжди кортіло пожити у Києві. Нещодавно вдалося знайти гарну роботу.
– Яку?
– Таку, як і тут. У сфері реклами.
— Чудово.
Марина все думала про речі. Аби нічого не забути перед від’їздом, хоча там можна буде купити, якщо що.
— Що робитимеш з квартирою?
— З тією чи цією?
— З цією, звичайно.
У Києві Марина вже кілька років має у власності квартиру, в якій жив її дідусь. Дівчина давно хотіла переїхати, та чомусь не наважувалась, а потім здала ту квартиру в оренду. Здавала 3 роки. Як закінчився термін оренди за договором, то вирішила пора. Знайшла роботу. Почала збирати речі.
— Хм, я про це не замислювалася, — Марина сіла прямо на підлогу, — Вона вже втомилася з цими зборами.
Насправді, я спочатку планувала здавати її в оренду, щоб мати додаткові кошти, і щоб квартира була під наглядом. Та чомусь не вийшло.
— Продай, — легко запропонувала Віка, перекладаючи книги з полиці на стіл.
— Квартиру? – посміхнулася Марина.
— Ну так, і одразу отримаєш кругленьку суму грошей.
— Як варіант, звичайно, можливо, — замислилася Марина, — Але поки що не хочу. А раптом там у мене нічого не складеться? Повернуся і житиму тут. Я ще подумаю над тим, щоби здавати.
— Подумай-подумай. Якщо що, то я проконтролюю, як тут твої квартиранти житимуть.
У Марини був розпланований весь тиждень, бо вона виїжджала вже в суботу. А у понеділок виходила на нову роботу. З квартирою нічого так і не вигадала, тому попросила Віку заїжджати і перевіряти, чи все гаразд.
— А можна я тут поживу? — Запитала Віка.
— Так звичайно. Чому ж ти не спитала про це раніше?
— Я думала, ти її здаватимеш. Не хотіла, щоб тобі довелося обирати: гроші чи допомога. Тож не питала. Ну, а зараз, коли ти сама вирішила, що не хочеш здавати, то ось запитую.
— Звісно, Віко. Так навіть краще. Я хоча б точно знатиму, що все гаразд.
— Спасибі! Зараз у мене виникли труднощі з грошима, мені стало важко орендувати квартиру. Якщо повернешся сюди, то я з’їду.
— Не хвилюйся все добре.
Дівчата домовились.
І тут, коли все вже владналося, до Марини звернулася з проханням її тітка:
— Чи могли б ми пожити у твоїй квартирі?
У дівчини склалося таке враження, що всі тільки те й робили, що чекали, коли Марина поїде. І вирішили поговорити.
— Я б залюбки, але вже домовилася зі своєю подругою Вікою. Вибач.
Тітка так довго і яскраво описувала, як їм важко живеться, що Марина майже погодилася. Вона, звичайно, не уявляла, як відмовить Віці, але й дуже хотіла допомогти тітці.
— Я виїжджаю в суботу вранці. Тому вам доведеться прийти до шостої ранку, щоб забрати у мене ключі.
Якщо мені вдасться домовитися з Вікою, то приїжджайте. Якщо ні, то я зателефоную вам і скажу. Будь ласка, зачекайте до вечора.
— Стривай. Як у суботу? А коли ми оформимо документи?
— Що ви, не треба жодних документів. Я не збираюся брати з вас гроші за оренду. Отже, ніякий договір вкладати не потрібно.
— Яка оренда? Які гроші? Ти ж їдеш назавжди і тобі ця квартира не потрібна. Тому ми тут порадилися, що ти можеш одразу переписати її на мене, щоби все було офіційно. Нам так буде спокійніше. Якщо захочеш повернутися до рідного міста, то житимеш з нами.
Ось так просто дехто захотів вирішити питання з квартирою.
— Ви що жартуєте? Смішно.
— Не жартую.
— Якщо б я планувала залишитися у столиці назавжди, то продала б цю квартиру, а не дарувала. Це вам не якась річ, щоб від неї просто так відмовитись.
— У тебе ж там вже є квартира. Навіщо тобі такі гроші? Купувати нічого не треба.
Якась логіка в цьому, мабуть, є. Примітивна, звісно, але є. Марина навіть посміхнулася – які прості люди. Як у них все просто.
— Ні, вибачте, але це неможливо. Можу вас просто пустити пожити, якщо дуже потрібно.
— Зрозуміло. Тоді ми взагалі не приїдемо!
Фото ілюстративне.
