А тоді все здавалося таким простим – людина тебе перестала любити, то навіщо поруч з нею бути?
– Ти молода, знайдеш собі ще когось. І не треба мене вертати чи ще щось. Я люблю її. Мені здається, що так я ще нікого не кохав.
Це мені сказав на прощання мій чоловік-студент п’ятого курсу Олексій. Ми тоді сиділи в парку на лавочці і дуже не хотіла перед ним розплакатися. Хотіла бути гордою і незалежною. Скажу, що нікого ближчого на той момент за Олексія й мене не було.
Маму я не рахую, бо вона вже який рік підряд намагалася влаштувати своє особисте життя. Зараз вона жила з якимось Арсеном і намагалася якнайменше мене бачити, вірніше, щоб той бачив мене якнайменше.
– Я не хочу, щоб він бачив, що у мене така доросла донька. Я йому сказала, що мені лиш тридцять один!
Мені колись здавалося, що, коли у мене будуть діти, то я ніколи так не чинитиму з ними. Вони завжди у мене будуть на першому місці! І ось настала та мить, а я розуміла, що не справлюся просто.
– Доню, – сказала мені мама, коли я їй все розповіла, – зараз медицина не стоїть на місці! Я особисто не планую в тридцять один ставати бабусею! На мене можеш не розраховувати!
І ось я, така вся в своїй уяві правильна та ідеальна, постала перед випробуванням саме на людяність, на принциповість. І що я думаю? Так, я думаю, що моя егоїстична мама має рацію!
І я вирішила, що ніколи не вчиню так, як вона радить! Але сама я точно не справлюся. Тоді я вирішила пошукати підтримки у своєї родини з боку батька. Ще в дитинстві бабуся дуже раділа, коли ми з татом приїжджали до неї, вона завжди мала для мене добре слово і похвалу. Мама з нами не хотіла їздити, бо не любила село.
Я приїхала до бабусі і, як і очікувала, отримала повну підтримку.
– Олечко! Діти – це ж радість! Я так мрію про онука чи онучку!
Село було велике і мені знайшлося місце в садочку. Я перевелася на заочну форму навчання і почала працювати та виховувати донечку Яну.
Перші роки була велика спокуса приїхати до Олексія і показати дочку, мовляв, від чого ти відмовився. А потім якось поступово все почало затухати.
Якось я приїхала в місто на сесію і побачила його з дівчиною чи дружиною. На їхніх обличчях не було радості. Щось невдоволено перемовлялися. І ось мій шанс сказати – вертайся у нас донечка з твоїми очима!
А потім зрозуміла, що, коли таке відношення до колись коханої жінки, то які вирази будуть зі мною чи по відношенню до донечки? Я хочу, щоб її любили!
І ця думка не давала мені далі жити – ніхто з моїх чоловіків не хотів любити донечку, наче свою. Тому я швидко показувала їм на двері. І ось я стою в віці «тридцять один» і розумію, що моє життя проминуло, пролетіло, здиміло і я зовсім не жила. Я ніде не була, бо завжди всі гроші треба було віддати на благо Яни – нові сукеночки, іграшки, солодощі, розваги.
З роками треба було ще більше працювати, бо все тільки дорожчало, а я хотіла аби дитина виглядала «як всі», вчилася «де всі». А я була десь за межами реальності, лише в уяві і мріях.
Згадала, як мама відчайдушно трималася за того Арсена, як молодилася, як готувала йому смачне і при цьому старалася й на каблуках літати й в сукні святковій бути.
Я тоді так цьому дивувалася, так мене це дратувало. Ця запопадливість здерта з якогось старого фільму. У доньки своє життя, вже майже доросле.
А я вже й забула, що мені треба робити… Та й чи треба?
Фото Ярослава Романюка.
