Якось чоловік мене обійняв, зарився носом в моє волосся і прошепотів: «Як добре, що ти мені пробачила.». «Як добре, що ти не бачиш мого обличчя зараз», – подумала я з усмішкою

Господи, хто б міг подумати, що все так обернеться? Я – точно ні.

Ми з Данилом жили собі, як і всі пари, мали донечку і будували плани на літні відпочинки, до кого підемо в гості і де смачніше замовити піцу.

Нічого не віщувало тих змін, які буквально через місяць принесе чоловік.

– Іванко, я від тебе йду. Ти тільки без істерик. Квартиру я залишаю вам, а сам буду жити з… неважливо…

Він збирав речі, а я не вірила, що це все відбувається зі мною! Ми ж тільки вчора дивилися якусь комедію і просто реготали до сліз. Як же так?

Не знаю, щоб я робила. Якби не дитина, яку треба було і нагодувати, і в садок відвести, покупати, погуляти і казку на ніч почитати…

Данило сам написав заяву на розірвання шлюбу, а я все ще не вірила.

Мама приходила мене підтримати, але що тут можна було говорити і радити? Це просто не зі мною відбувається і все!

На роботі я намагалася не подавати виду, що все отак… Грала роль, наче у мене все якнайкраще, щоб ніхто не здогадався і не смів жаліти!

Мені здавалося, що я від напруження скоро почну вібрувати… Не дивно, що тоді я дала слабину.

Якраз у нашого директора було день народження і не прийти означало його сильно образити. Тому я вдяглася гарно, нафарбувалася і пішла.

За смачною їжею незчулася як пригубила трохи. А потім ще трохи.

Коли до мене почав співробітник підбивати клинці, то я не злякалася, а навпаки, сказала, що їдемо до нього.

Я дуже хотіла відплатити Данилові, адже все виходило так, наче я роблю це в ролі законної Данилової дружини!

Не знаю від чого мені було солодше – від процесу, чи від тієї думки, що в Данила прорізаються паріжки…

Якраз призначили дату слухання, коли я зрозуміла, що при надії.

Сумнівів не було – батько колега по роботі! Але справа в тому, що я не могла вдень на нього дивитися і практично втекла з його квартири перед самим ранком! Він нічого мене не питав, а я просто від нього тікала.
А тут таке!

Коли Данило прийшов до доньки. То в мене вирвалося, що я впораюся й з другою дитиною:

– Так, я при надії, але моїм дітям такий батько не потрібен!

– Якщо ти думаєш, що оцим мене втримаєш, – він показав рукою на мій живіт, – то глибоко помиляєшся! Я краще платитиму аліменти, ніж житиму з тобою!

Я подумала, що тут краще змовчати, бо я ще сама не знала, що робитиму з дитиною…

З одного боку – яка дитина? Я ж не знаю цього чоловіка…

А з другого – ну вже ж є… А якщо це й справді ще Дані дитина? Поки я отак міркувала, то стало пізно щось робити і на світ з’явився синочок Олежик. Всі мої думки були зайняті дитиною і вже я не думала ні про батьків, ні про що інше. Данило не приходив на хрестини, але це вже мене не боліло.

Читайте також: Це рішення я прийняла двадцять років тому. Сиділа і дивилася, як спали мої троє дітей, семи, п’яти і двох років. За свекрухою тоді скрипнули двері, а для мене це закривалися двері до мого серця

Ми отак собі жили втрьох, як одного дня в двері подзвонили і на порозі стояв Даня з тими самими сумками:

– Іваночко, пробач мене, будь ласка, я зрозумів, що не можу без тебе жити! І дітей я дуже люблю!

Я не знала що казати. Розумієте, та образа на чоловіка нікуди не ділася, але з іншого боку – я теж йому відплатила тим же, то ми наче й квити.

Відтоді пройшло десять років я і можу сказати, що ми доволі добре живемо. Я не боюся того, що чоловік мені знову скаже «прощай», бо вже знаю, що робитиму далі… Думаю, лиш через це я змогла забути про його вчинок аж поки він сам мені отак про нього не нагадує. Наївний!

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page