Господи, хто б міг подумати, що все так обернеться? Я – точно ні.
Ми з Данилом жили собі, як і всі пари, мали донечку і будували плани на літні відпочинки, до кого підемо в гості і де смачніше замовити піцу.
Нічого не віщувало тих змін, які буквально через місяць принесе чоловік.
– Іванко, я від тебе йду. Ти тільки без істерик. Квартиру я залишаю вам, а сам буду жити з… неважливо…
Він збирав речі, а я не вірила, що це все відбувається зі мною! Ми ж тільки вчора дивилися якусь комедію і просто реготали до сліз. Як же так?
Не знаю, щоб я робила. Якби не дитина, яку треба було і нагодувати, і в садок відвести, покупати, погуляти і казку на ніч почитати…
Данило сам написав заяву на розірвання шлюбу, а я все ще не вірила.
Мама приходила мене підтримати, але що тут можна було говорити і радити? Це просто не зі мною відбувається і все!
На роботі я намагалася не подавати виду, що все отак… Грала роль, наче у мене все якнайкраще, щоб ніхто не здогадався і не смів жаліти!
Мені здавалося, що я від напруження скоро почну вібрувати… Не дивно, що тоді я дала слабину.
Якраз у нашого директора було день народження і не прийти означало його сильно образити. Тому я вдяглася гарно, нафарбувалася і пішла.
За смачною їжею незчулася як пригубила трохи. А потім ще трохи.
Коли до мене почав співробітник підбивати клинці, то я не злякалася, а навпаки, сказала, що їдемо до нього.
Я дуже хотіла відплатити Данилові, адже все виходило так, наче я роблю це в ролі законної Данилової дружини!
Не знаю від чого мені було солодше – від процесу, чи від тієї думки, що в Данила прорізаються паріжки…
Якраз призначили дату слухання, коли я зрозуміла, що при надії.
Сумнівів не було – батько колега по роботі! Але справа в тому, що я не могла вдень на нього дивитися і практично втекла з його квартири перед самим ранком! Він нічого мене не питав, а я просто від нього тікала.
А тут таке!
Коли Данило прийшов до доньки. То в мене вирвалося, що я впораюся й з другою дитиною:
– Так, я при надії, але моїм дітям такий батько не потрібен!
– Якщо ти думаєш, що оцим мене втримаєш, – він показав рукою на мій живіт, – то глибоко помиляєшся! Я краще платитиму аліменти, ніж житиму з тобою!
Я подумала, що тут краще змовчати, бо я ще сама не знала, що робитиму з дитиною…
З одного боку – яка дитина? Я ж не знаю цього чоловіка…
А з другого – ну вже ж є… А якщо це й справді ще Дані дитина? Поки я отак міркувала, то стало пізно щось робити і на світ з’явився синочок Олежик. Всі мої думки були зайняті дитиною і вже я не думала ні про батьків, ні про що інше. Данило не приходив на хрестини, але це вже мене не боліло.
Ми отак собі жили втрьох, як одного дня в двері подзвонили і на порозі стояв Даня з тими самими сумками:
– Іваночко, пробач мене, будь ласка, я зрозумів, що не можу без тебе жити! І дітей я дуже люблю!
Я не знала що казати. Розумієте, та образа на чоловіка нікуди не ділася, але з іншого боку – я теж йому відплатила тим же, то ми наче й квити.
Відтоді пройшло десять років я і можу сказати, що ми доволі добре живемо. Я не боюся того, що чоловік мені знову скаже «прощай», бо вже знаю, що робитиму далі… Думаю, лиш через це я змогла забути про його вчинок аж поки він сам мені отак про нього не нагадує. Наївний!
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота