Якось днями я зустрілась зі своєю знайомою. Ми давно не бачилися, тож присіли на лавці і почали балакати про життя.
Я сказала їй, що вийшла заміж вже маю двох дітей. Нині у декреті. Але мої відповіді її якось бентежили. Якщо при зустрічі вона світилася від щастя, що мене зустріла, а тут якось уже зблідла і видно було, що вже не рада розмовляти зовсім.
Я взагалі не розуміла, що з нею сталося. Раніше вона була привітною та добродушною, а тут від неї прямо неприязню віяло. Ще й з дивною такою посмішкою пробурмотіла:
— Диви, як не терпиться щастям своїм поділитись. Прямо така задоволена.
Я одразу підвелась і поспішила розпрощатись:
— Ну так, – протягнула знайома, – Про що ж нам уже балакати. Що в тебе не спитай, все прекрасно і все гаразд. Все в неї добре і вона щаслива.
Я йшла додому з таким неприємним осадом на душі. Ну як же ж так? Якби ж я сама до неї з розповідями своїми лізла, чи так, про особисте там щось торохтіла. Це були загальні фрази двох знайомих, але не близьких людей, які давно не бачились.
А що мені мовчати потрібно було? Чи про погоду розповісти, коли в мене про життя спитали?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – intermarium.news.