До Катрі в юні роки приклеїлось прізвисько «монашка».
А винною в цьому була її найкраща подруга, Галина. Якось забігла до однокласниці: “Йдемо в кінотеатр, сьогодні кіно привезли – півжиття втратиш, якщо не підеш…». На що Катря спокійно відповіла: “Та я картину вишиваю, так не хочеться відволікатися від роботи”.
– Та ти з своїми картинами монашкою зробилася! Життя кипить, а тебе з хати не витягнеш, – скільки не приказувала та не просила та так і не вдалося витягти подругу з хати: “Монашка, монашкою й зостанешся”,— додала ще раз, уже виходячи з хати та грюкнувши дверима.
За матеріалами – “Є”.
Галина розізлилася на вперту подругу, ще й у школі всім розповіла, яка в них монашка в класі з’явилася. Відтоді й приклеїлось до дівчини те прізвисько. А Катря й не ображалася. Вчилася на «відмінно». А вдома, зробивши уроки, знову сідала за вишиття. Спокійно клала на полотно хрестики, дивилась, як оживають картини і викохувала в собі спокійний та врівноважений характер. Хрестиків було багато-багато і дівчина знала, що вони допоможуть їй побороти важку життєву стежину.
Катря з дитинства задумала стати лікарем, щоб вилікувати матусечку, яка уже багато літ не піднімалася з ліжка. Вишиті дівчиною картини батько відвозив в райцентр до своєї сестри, а та швидко збувала їх, а на виручені гроші купували все необхідне для мами…
Проте здійснилася тільки одна мрія дівчини: завдяки своїм знанням, вона таки стала хорошим лікарем, проте знайти лік, який би продовжив мамине життя, їй не вдалося. Перші хрестики, які започаткували її вишиту доріжку, викохали в ній терпіння та любов до пацієнтів. І вона, як тільки могла, старалася полегшити їх перебування у стаціонарі, вселити в них надію і раділа за них, коли разом перемагали. А невдовзі зустріла і вірного супутника життя. Тут же лікарні, де й працювала. Богдан теж був лікарем. Лелека подарував сім’ї синочка Андрійка і все було наче в казці: він зростав з янгольським характером і, звісно, придивляючись до упевнених батьківських кроків, вирішив, що професія лікаря буде в їхній сім”ї династією…
Галині теж щастило на життєвій стежці. Горда та волелюбна, вона вийшла заміж за керівника великого підприємства. Маючи вищу освіту, сама теж незабаром відкрила власний бізнес. Усе, що мали, віддавали для єдиної доньки Людмили. Коли підросла, справжньою красунею стала. Самі ж батьки визначили за неї майбутній фах: “Будеш лікарем”. З їхньою допомогою і вступила до медичного закладу, де навчався її одноліток Андрійко. Людмила подобалася усім однокурсникам. Лише Андрій не звертав на неї уваги. У селі, куди він влітку навідувався до дідуся, на нього чекала чарівна дівчина Світлана, яка вчителювала в сільській школі, а навчалася заочно. Сиротинкою зростала, то ж як могла, виборювала обрану нею педагогічну стежину. Батьки не були проти вибору сина: «Головне, синочку, щоб в серці були віра та любов. А від них і вірність, і добро посіються. А де добро, там і злагода буде. Тільки надії не втрачай. А буде надія, то й достаток буде в сім’ї».
Якось перед святом Андрія Світлана дві свічечки поставила поруч: це я, а це – Андрійко. Чи не погасне котрась? Андрієву свічечку почав вітерець легенько колихати…
А в цей час перед знаною у селищі бабцею сиділа Людмила: «Зробіть усе, як я хочу, прошу вас, велику суму вам дам в нагороду. Відверніть чорнявого хлопця від його нареченої. Вона бідна, не пара йому. Відкрийте йому очі».
—Йди, дитино, спокійно, додому. Усе буде, як хочеш. Тільки надто дорого для тебе це все обернеться.
—Та у мене немає проблем із грошима. Скільки хочете…
—Не в грошах справа, дівчино. Життєва стежка для тебе крутою стане.
—Та, не боюсь я нічого, – сміялася дівчина…
— Сама ж відповідати будеш за гріх. Іди з Богом
У сім’ї батько з матір’ю не знали, що коїться з Андрійком. Думав одружитися зі Світланою, а вже Люду почав додому приводити… У селі звернули увагу, що молода вчителька нездужати стала. А Світлані хтось переказав, що інша наречена в її Андрія з’явилася.
Роки пролетіли, як листочки зів’ялі… Андрійко з Людою на практиці були в райцентрі, там, де й Андрієві батьки працюють. Обоє зустрічалися, от тільки плани на майбутнє наче і не складалися, хоч батьки Люди наполягали на весіллі. І от лише вчора призначили точну дату. Андрійко погодився.
Люда ввійшла до палати, куди привезли дівчину. Бліде обличчя обрамляли коси, як в русалочки. Тоненькі руки, наче з воску виліплені, тримали дві свічечки: «Це Андрюшкова, а ось ця, моя—вже догорає». Люда, не пам’ятаючи, що робить, підбігла до дівчини: “Світланко! Твоїй свічечці ще горіти. Андрійко буде з тобою». Стояла на колінах перед тендітною пацієнткою: “Ось бачиш—горить, горить, твоя свічечка не погасне!»
Замість білої фати Люда зодяглася в темний одяг монашки. Звикала до нового життя. Гіркі сльози зрощували подушку щоночі, тільки ніхто того не бачив, крім неї. Важко було боротись із собою, навіки поховати запальний темперамент та любов до життя у тихих келіях. Здавалося, що спокійне обличчя наче й було створене лише для щоденних молитов. Настала вічна боротьба душі з надією, що стіни зупинять час і вона забуде земну любов навіки.
Автор – Зоя Колесник. м Шумськ Тернопільської області.
Фото ілюстративне.
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
