Це була остання крапля, яка переповнила її чашу терпіння.
– Все! Досить! Мамо, я так більше жити не можу! – сказала Маргарита на кухні, і тільки потім Степан відчув запах плавленої пластмаси.
Він помчав на голос дружини і побачив на кухні двох – дружину, яка тримала в руках те, що залишилося від електричного чайника, і вісімдесятирічну тещу, що дивилася здивованими очима на дочку.
– Що знову сталося? – спокійно спитав Степан, хоч він і сам уже зрозумів, що сталося.
– Ось! Вона поставила електричний чайник на газову плиту та запалила газ! – вигукнула дружина. – Чаю вирішила попити! Мало того, що вона спалила чайник, ти розумієш, що могло трапитись! А якби нас не було вдома? Все я так більше не можу. Я завтра ж почну оформляти її в будинок для людей похилого віку.
Теща, почувши таке, подивилася на доньку зі сльозами на очах і мовчки пішла до своєї кімнати.
– Ти це серйозно? – запитав Степан у дружини.
– Ще як серйозно! – Маргарита все ще продовжувала говорити на підвищених тонах. – Скільки це можна терпіти? У мене вже сил немає!
– Скільки треба терпіти, стільки й можна. Це ж твоя мати. – Степан акуратно взяв із рук дружини залишки чайника і посміхнувся. – А за чайник не хвилюйся, я тобі новий куплю.
– Не заспокоюй мене, – аж підскочила дружина. – Мені на роботі давно радять оформити її туди. А я тебе слухаю. Але тепер я діятиму. Інакше ми без дому скоро залишимось.
– Ну, що буде те й буде – Степан знизав плечами. – Значить, така у нас доля. Просто треба нам тепер перекривати газ, щоб вона тут без нас не господарювала. І житимемо собі далі.
– Досить! – дружина закрила свої вуха руками. – Я так більше не можу!
– А ти все ж послухай. Вона твоя мама, тож ми зобов’язані про неї піклуватися. Це старече. До речі, і ми з тобою колись можемо ось такими ж бути, якщо пощастить дожити, – посміхнувся чоловік.
– Ні, я так терпіти не повинна, – не заспокоювалась Маргарита. – Будинки для людей похилого віку для того і існують, щоб полегшувати життя здоровим людям. Я хочу спокійно жити. Чи ти це розумієш, чи ні? Я маю право прожити спокійно?
– Ні, – твердо сказав Степан.
– Що ні?
– Я не дозволю тобі цього зробити. Ми з тобою маємо пройти це випробування до кінця.
– Говори, що хочеш, але цього разу я вчиню так, як вважаю за потрібне. Я, як справжня жінка, повинна всіма засобами захищати своє вогнище. І я його захищатиму.
– А те, що вона твоя мати, тебе це вже не турбує?
– Я відвідуватиму її. Кожен місяць. Їй там буде краще, зрозумій це. За нею стежитиме кілька пар очей, її годуватимуть тим, що потрібно людям похилого віку. Вона ще й дякую нам скаже. От побачиш, скаже. Досить умовляти мене. Я не дитина.
– Добре, – раптом кивнув він.
– Нарешті, ти погодився, – полегшено зітхнула Маргарита. – Я прямо зараз вирушу за однією адресою. Я вже наводила деякі довідки, і знаю, з чого треба починати.
– Добре, – знову кивнув Степан. – Тоді я теж піду. Прямо сьогодні.
– Куди підеш? – не зрозуміла вона.
– Ще не знаю. Напевно, поки що до брата. У нього саме Таня поїхала до доньки в інше місто, допомагати з онукою.
– Стривай! До якого ще брата ти зібрався?
– До Володьки.
– Я зрозуміла, що до нього. Чого це ти до нього намилився? – Маргарита не розуміла, що задумав чоловік.
– Якщо з нашого будинку піде теща, слідом за нею піду і я. – спокійно сказав Степан. – Назавжди.
– Ти, що? – дружина почала повільно осідати на стілець. – Ти мене, чи що, покидаєш?
– Ні, я не покидаю тебе.
– А кого?
– Я покидаю незнайому мені досі жінку, яка задумала залишити безпорадну матір. – Степан теж сів на табурет навпроти дружини. – Розумієш, Рито, я все можу тобі пробачити – слабкість, байдужість, навіть нелюбов. Але здатність зради по відношенню до найріднішої людини. Ні! Пробачити це – вище за мої сили.
– Це ж не зрада. – в очах Маргарити заблищали сльози. – Це безсилля. Це втома.
– І знову – ні. – замотав головою. – Ти кажеш неправду сама собі. Ти просто хочеш полегшити своє життя за рахунок життя іншої людини. Якщо ти це зробиш із власною матір’ю, значить, ти це колись зможеш зробити і зі мною, і навіть із будь-ким з наших дітей. Навіщо мені чекати цього моменту? Краще піти раніше.
– Ти що кажеш? – Маргарита раптом потемніла обличчям. – До чого тут ти і наші діти?
– До того ж. Якщо ти втомилася, візьми відпустку та їдь на море. Я тобі слова не скажу. Адже я розумію, що сили в людини іноді на межі. Але ці сили мають здатність відновлюватись. А людяність у людині – вона або є – або її немає. Не можна відновити те, чого ніколи не було. Це я так гадаю. І довіряти свою матір чужим людям, які в ній бачитимуть лише ще одну стареньку. Моя душа вже зараз готова спопелитись від сорому.
– І що ж мені робити? – спустошеним голосом запитала Маргарита. – Знову терпіти?
– Що робити? Дістань зі своїх шаф звичайний чайник, і зроби матері чай. Вона, здається, дуже хотіла чаю.
Автор не вказаний.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
