fbpx
Суспільство
«Є історії, які я просто не публікую, бо не можу» – волонтерка Тата Кеплер об’їздила понад 80 деокупованих сіл і її допис так і починається «В одному селі…»

Тата Каплер волонтерить і активно веде Фейсбук, де розповідає про побачене в деокупованих селах, де вона надає медичну допомогу.

Хто б подумав, що вона директорка найбільшого коктейльного бару в країні БарменДиктат? А тепер вона має орден від президента «національна легенда України».

У відео інтерв’ю “Українській правді” вона каже, що волонтерить ще з 14 і про «велику війну» думала скептично, так вирішувала по ходу питання з волонетерки і, навіть, тривожної валізи не мала.

– Я думала, що буде якесь таке загострення на Сході. Але я дійсно не думала, що можуть бомбити міста, що може прилетіти в Київ. Я просто не розуміла, для чого це робити взагалі. У мене не було тривожного чемоданчика навіть. Тільки моя собака Лампа та паспорт. Тому ні, я не була готова до повномасштабного вторгнення.

Перші місяці вона каже, що постійно видавали, закуповували, відправляли і військовим медикам, і в шпиталі.

– Ми не спали, я не спала взагалі, взагалі я не могла спати. Це був такий нон-стоп 25/8 постійний. Я лише кілька разів спускалася в підвал, бо моя собака просто не витримувала того стресу і ми з нею жили у ванній кімнаті десь близько місяця, коли були сирени і коли прилітало.

У неї в команді лікар-геніколог, яка за останні місяці стала лікарем загальної медицини.

– Вона мені просто подзвонила, написала, що вона відвозить дітей і от в неї є вільний час і руки, чи потрібна допомога. І вона приїхала до мене і з того все почалося. Вона почала розбиратися в тих ліках, як їх замовляти, закуповувати.

Є ще Таня Тимошенко та 17- річний хлопець з села Нью-Йорк.

– Він приїхав до нас і сказав: “я дуже хотів піти воювати, але мені 17, мене не взяли, я дуже хочу щось робити, будь ласка, візьміть мене до себе”. І він почав нам допомагати, зараз він пройшов курси такмеду і він мріє десь поїхати, когось рятувати, він дуже кайфовий. І я вважаю, що наші донатери, які нас підтримують протягом всього цього часу – це також наша команда.

За ввесь час повномасштабного вторгнення Таті вдалося зібрати на медицину, такмед, амуніції, оптики, броніки, машини більше, ніж на 3 мільйони доларів.

– Для мене це просто якась неймовірна сума, тому що нас мало, ми дуже маленькі, це я і Наталя, по суті, і все. Але це якась неймовірна цифра.

Вперше вона поїхала в де окуповані села, коли звільнили Ірпінь.

Тата каже, що домовилася з собою, що про все буде думати потім, бо зараз людям потрібна допомога.

– Як ті бабуні вибігали на дорогу, в них тремтіли руки, вони цілували Наталю, вони дякували, казали “Господи, дякую, що ви приїхали”. Ми нещодавно були в одній області, туди досі не заїхала жодна медицина, тому що туди бояться їхати, це в кількох кілометрах від російського кордону і там постійні обстріли. І ти дивишся на тих людей і розумієш – ну як не поїхати, як не почути, як не поговорити? Я не знаю, як це.
Люди на деокупованих територіях хочуть аби хтось просто побув поруч.

– От ми нещодавно були в Харківській області, ми приїхали в місце, куди звезли людей з-під обстрілів. Ми привезли медицину і вони були дуже вдячні. Вони сказали “а ви можете просто зайти, там треба рани поперев’язувати”? Тому що не вистачає їм лікарів, хірургів, і навіть якщо ви посидите поруч, візьмете їх за руки, їм цього буде вже дуже багато.

Тата їздить, бо там не їздить «Нова пошта».

– Ми привезли їм ліки, щоб “Новою поштою” не відправляти. До нас виходить Наталя, власниця будинку з гарячими баночками із соусом для м’яса і з тушонкою. Починає розповідати, що співала в хорі. І я кажу ” і що?” А вона “я так уже півроку не співаю, ми не можемо, хор не може зібратися”. Я кажу: “а можете для мене?”. І ми стоїмо, зоряний вечір, тільки місяць над головою, і вона серед тих хат співає “Ой, у лузі червона калина похилилася”. І ти стоїш, тримаєш цей гарячий соус, який вона тобі приготувала, і думаєш – “Господи, такого не вигадаєш, це просто треба пережити”. І це вартує всього. Коли дитина якась підбігає, це у Харкові у нас було, якийсь хлопчик ішов і крикнув нам “приходьте до мене в гості”. Ми кажемо “добре, прийдемо”. І він десь побіг, а потім він повернувся і приніс нам зефір: “просто дякую вам!”.

Тата каже, що переважно ці люди розповідають про біль.

– Про біль. Дуже багато історій саме про біль. Є історії, які я просто не публікую, бо не можу. Я хочу про них написати. Тому що мені здається, що зараз ось ця історія про “я дуже хоробрий і мені не страшно” – це неправда, всім страшно, абсолютно всім страшно.

Ти ж спілкуєшся, ти знаєш, що коли ти лежиш в окопах четверту добу і не можеш голови підняти, тому що криє, це страшно. Коли хлопці тримають телефон і думають “зараз писати мамі, що я тебе люблю чи типу не зараз”. Це морально дуже важко.

Тата каже, що вірить в ЗСУ і Перемогу, в людяність, а після перемоги мовчатиме.

– Перше, що я зроблю, я просто сяду в машину і поїду мовчати. Я буду дуже довго мовчати. Буду вимовчувати, вибувати з себе все це. А потім я вже вигадаю собі якусь мрію.

За матеріалами УП.

Фото: колаж.

09/15/2022

You cannot copy content of this page