Я Вадима зустріла, коли вже була кілька років, як розлучена. У мене була донька, яку я дуже любила, але жити з чоловіком просто не могла – він думав, що має мати всіх жінок, що хоч біля нього пройдуть поруч. А я хотіла визначеності і впевненості.
Жила я з батьками і вже задумувалася про те, щоб зустріти людину, яку буду поважати, любити і берегти.
Таким і був Вадим, спокійний і добрий, на той момент він теж не жив з дружиною.
– Ми й не жили ніколи добре. Вона думала, що буде прикриватися дитиною завжди, а я не здогадаюся, що вона й мала на меті вийти заміж і сидіти сиднем. А далі почала шукати собі кращий варіант, поки я на роботі. Все скрите вилізло назовні і я жити з нею більше не захотів.
Далі виявилося, що жінка не була щаслива ні з другим чоловіком, ні з третім.
З дитиною Вадим бачився, але чим більшим ставав Миколка, тим його відношення до батька зводилося до того, що той йому має щось купити, дати кишенькові. Я не проти того, щоб дитині давати подарунки. Але ж це не має бути причиною для зустрічей.
З часом Коля взагалі почав казати, що Вадим його покинув і тепер має спокутувати свою вину грошима. Я намагалася пояснити чоловікові, що так не можна. Що не треба вестися на такі слова, але той просто давав гроші.
– Мені легше йому віддати гроші, ніж пояснити щось.
Звичайно, що такі думки дитині вкладала мати. Це до ворожки не ходи.
Поки ми жили і працювали один заради одного, Микола грав і гуляв та вказував батька поручителем в його позиках. Звичайно, що це мене не подобалося, але що я могла змінити?
Моя донька жила з нами і вона називала Вадима татом. Не скажу, що він сильно на неї витрачався матеріально, бо всі гроші забирав Коля і якісь побутові речі. Але він її справді любив, як батько і витрачав на неї весь свій вільний час, піклувався аби вона гарно вчилася, робив з нею домашню роботу і наполягав аби вона закінчила університет, перш, ніж вискочити заміж.
Весілля Інні справив також він і я дуже сумую, що він не дочекався онука.
Ми прожили з Вадимом двадцять років, коли його раптово не стало.
Звичайно, що ні син, ні колишня дружина на церемонію не прийшли. Зате прийшов Коля через тиждень і сказав мені, щоб я забиралася з квартири, бо він її продає.
– Ти й так жила за мій рахунок, тому вибирайся, а будеш рипатися, то сильно пошкодуєш!
Я була певна, що він виконає задумане.
Може, я вчинила боягузливо, але я вирішила, що мені моє здоров’я дорожче.
Квартира й справді була Вадимова, але він її купив вже, коли ми одружилися.
Але я теж працювала і докладала гроші і на меблі, і на декор, і на комунальні послуги.
Але хай забирають ту квартиру, хай я буду жити в маминій хрущовці, але я буду вільна від цієї родини.
Я перевезла всі меблі і моя донька мене зрозуміла.
– Мамо, краще з розумним загубити, ніж з немудрим знайти, – казала вона, – Якщо хочеш. То можеш жити з нами.
Але я пішла до мами жити, бо за нею й так треба доглядати вже.
Я за себе не переживаю. Та й за Миколу теж. Не думаю, що йому надовго стане тих грошей, бо то є такі люди, що у них все йде наче в пісок вода.
Але донька наполягає аби я таки дала законний хід щодо заповіту. Але мені спокійніше не чіпати це все. От і не знаю, що робити.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
