fbpx
Історії з життя
Їм було обом далеко за шістдесят. Вони сиділи на одній лавочці в парку, але на різних її кінцях, і кожен займався своєю справою. Вона діставала з великого пакета насіння соняшнику і кидала його голубам, він читав газету. Коли набігла велика чорна хмара, обоє навіть не звернули на неї уваги

Коли замрячив дощ, бабуся, не рухаючись з місця, дістала з того ж пакета парасольку і розкрила над головою.

Адже дідусь підняв над головою газету і подивився на небо.

– Чи надовго зарядив, – сказав він упівголоса.

– На цілий день, – підтакнула бабуся з іншого кінця лавки. – Так що вам би треба поквапитися додому.

– Не з цукру… – знову пробурмотів старий.

– Не з цукру, зрозуміло. Але у вашому віці про здоров’я потрібно думати. Спина, напевно, турбує?

– Куди ж без цього? – кивнув старий. – Але краще тут під дощем сидіти, ніж удома одному в задусі.

– Ось, впертий… – бабуся уважно подивилася на дідка. – Давно один?

– Давно…

– Ну, рухайся тоді, і ховайся під мою парасольку! – строго сказала бабуся, потім скрушно зітхнула. – Мій теж давно пішов. Перший. А мене, значить, залишив. Рухайся, кажу! Промокнеш, потім і до цієї лавки доповзти не зможеш.

Дідусь, знехотя, але все-таки пересів ближче до жалісливої бабусі, і вона стала тримати свою парасольку тільки над ним.

– Ви чого? – здивувався старий. – Ви і над собою її тримаєте, а не тільки наді мною!

– Не вчи! – знову суворо сказала бабуся. – Учитель знайшовся. Дивись, на мені якась блуза. Вона не промокає.

А на тобі піджачок паперовий. Він вологу в себе вбирає як губка. Я ж то знаю. Так що сиди і дихай повітрям.

– Все одно, це не правильно, – ввічливо відповів дідок. – Я чоловік все-таки, а ви – пані.

– І цей туди ж, – скрушно похитала головою бабуся. – Ох, біда нам з вами, чоловіками. Мій, ось, теж таким був. З себе в мороз сорочку був готовий зняти, і на мене начепити, аби мені тепло було. А сам – згорів за місяць.

– Співчуваю… – пробурмотів старий. – Ось, цікаво, коли наші вчені ліки від усіх болячок придумають, стане світ добрішим, чи ні? Ви як думаєте?

– Бач, питання яке поставив? Найважче питання у світі… – Бабуся ненадовго задумалася. – Я так думаю, світ ще злішим стане.

– Чому? – Старий уважно подивився на бабусю.

– А тому що людей людьми робить тільки співчуття… – Бабуся теж уважно подивилася на дідка. – Якщо перестануть хворіти, перестануть і співчувати. І від цього зануриться наш світ в темряву.

– Так… – погодився старий. – І виходить замкнуте коло. Спочатку робимо дурниці, потім вболіваємо, вчимося співчувати, тільки подобрішали – тут же і йдемо… І для чого це все придумано?

– Так треба… – спокійно відповіла бабуся.

– Я знаю… – кивнув старий. – Але, все-таки, для чого?

– А ось для неба… – Бабуся на декілька секунд опустила парасольку, подивилася на небо і посміхнулася. – Дивись, як красиво. Дощ, парк, і на лавочці під дощем – дідок і старенька… Для цього і треба…

– Так… Красиво… – погодився дідусь і теж посміхнувся.

Автор: Олексій Aнісімов.

Фото – ілюстративне, з відкритих джерел.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook