Коли замрячив дощ, бабуся, не рухаючись з місця, дістала з того ж пакета парасольку і розкрила над головою.
Адже дідусь підняв над головою газету і подивився на небо.
– Чи надовго зарядив, – сказав він упівголоса.
– На цілий день, – підтакнула бабуся з іншого кінця лавки. – Так що вам би треба поквапитися додому.
– Не з цукру… – знову пробурмотів старий.
– Не з цукру, зрозуміло. Але у вашому віці про здоров’я потрібно думати. Спина, напевно, турбує?
– Куди ж без цього? – кивнув старий. – Але краще тут під дощем сидіти, ніж удома одному в задусі.
– Ось, впертий… – бабуся уважно подивилася на дідка. – Давно один?
– Давно…
– Ну, рухайся тоді, і ховайся під мою парасольку! – строго сказала бабуся, потім скрушно зітхнула. – Мій теж давно пішов. Перший. А мене, значить, залишив. Рухайся, кажу! Промокнеш, потім і до цієї лавки доповзти не зможеш.
Дідусь, знехотя, але все-таки пересів ближче до жалісливої бабусі, і вона стала тримати свою парасольку тільки над ним.
– Ви чого? – здивувався старий. – Ви і над собою її тримаєте, а не тільки наді мною!
– Не вчи! – знову суворо сказала бабуся. – Учитель знайшовся. Дивись, на мені якась блуза. Вона не промокає.
А на тобі піджачок паперовий. Він вологу в себе вбирає як губка. Я ж то знаю. Так що сиди і дихай повітрям.
– Все одно, це не правильно, – ввічливо відповів дідок. – Я чоловік все-таки, а ви – пані.
– І цей туди ж, – скрушно похитала головою бабуся. – Ох, біда нам з вами, чоловіками. Мій, ось, теж таким був. З себе в мороз сорочку був готовий зняти, і на мене начепити, аби мені тепло було. А сам – згорів за місяць.
– Співчуваю… – пробурмотів старий. – Ось, цікаво, коли наші вчені ліки від усіх болячок придумають, стане світ добрішим, чи ні? Ви як думаєте?
– Бач, питання яке поставив? Найважче питання у світі… – Бабуся ненадовго задумалася. – Я так думаю, світ ще злішим стане.
– Чому? – Старий уважно подивився на бабусю.
– А тому що людей людьми робить тільки співчуття… – Бабуся теж уважно подивилася на дідка. – Якщо перестануть хворіти, перестануть і співчувати. І від цього зануриться наш світ в темряву.
– Так… – погодився старий. – І виходить замкнуте коло. Спочатку робимо дурниці, потім вболіваємо, вчимося співчувати, тільки подобрішали – тут же і йдемо… І для чого це все придумано?
– Так треба… – спокійно відповіла бабуся.
– Я знаю… – кивнув старий. – Але, все-таки, для чого?
– А ось для неба… – Бабуся на декілька секунд опустила парасольку, подивилася на небо і посміхнулася. – Дивись, як красиво. Дощ, парк, і на лавочці під дощем – дідок і старенька… Для цього і треба…
– Так… Красиво… – погодився дідусь і теж посміхнувся.
Автор: Олексій Aнісімов.
Фото – ілюстративне, з відкритих джерел.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
