Інша невістка була вчора, ще буде завтра. Лиш на них обох цей тягар звалився, а вони ж його не рідні діти.
– Оберни, подай мені газету, дай пульт, хочу пити, не давай мені памперс!
І охає і ахає, жаліється, і вимагає. Аж тепер зрозуміло, чому його свекруха лишила. Такого скиглія попробуй витримати. А тоді ще її осуджувала:
– Іване, геть твоя мама розум втратила? П’ятдесят п’ять! Як можна в цьому віці розлучитися?
– Не знаю. Розлучилися, то й розлучилися. В тата завжди був тяжкий характер.
Свекруха не йде його доглядати. Видно добряче життя попсував, раз не хоче в потребі помогти батькові своїх дітей.
– Давайте, тату, швидше кажіть, що подати чи переключити, бо я завтра на роботу і маю виспатися.
– Йди. Нічого не треба.
– Ось тут вода. Тут пігулка, якщо буде треба. Телефон тут – дзвоніть. Памперс не знімайте, бо вас піднімати важко, не те, що перестелювати.
Бреде додому. Вже одинадцята, а там гора посуду. Знову буде до першої поратися, а там в шостій знову вставай. Все думала про свекруху. Як так можна?
Марія Свиридівна цвіла і пахла, крутила кучері і звала всю родину на святкування з причини і без. То день ангела, то неділя, то купила забагато м’яса, давайте поїдемо на шашлик! У неї було стільки енергії, що могла б і позичити трохи їй, чи помогти з дітьми, чи ще щось. Але тут Марія Свиридівна не поспішала, бо говорила, що й так дитячі штанці напралася, що й дотепер забути не може. Ви собі самі. Я вас не тривожу, а ви мене.
Добре, що мама Юлі допомагає в школу чи зі школи забрати, щось підігріє. Від чоловіка якісь одні відмовки– стомився, не має сили, діти не слухаються. Як ця людина виконує свою роботу, коли вона з дітьми справитися не може?
На наступний день, невиспана і зла, вислуховувала скарги Наталі, що свекор таки не послухав і ліжко треба перестелити.
– Хай лежить в мокрому, я на роботі. Я його попереджала.
– Я знаю, хіба подзвоню до свекрухи.
– Як хочеш.
От що за людина? Не розуміє, що дві жінки не можуть його перевернути, бо він важить тону! Ніякої поваги до чужої праці.
– Так. Що свекруха?
– Сказала, щоб я дала йому слухавку!, – повторила Наталка, – Ти б чула, що вона йому виговорювала! Те, що ми тільки думаємо, але вголос.
– Свята жінка!
– Так!
Ввечері знову пішла до свекра, погодувала, одягла підгузок і зрозуміла, що старий ображений. Злісно мовчав і не подякував. Вона попрощалася і передзвонила братовій:
– Що сталося? Чого він зі мною не говорить?
– Ти таке пропустила, – щебече Наталка, – вона приходила!
– Не може бути!
– Так! Прийшла, а він в цьому брудному ліжку і не знає, куди дітися. Стало йому соромно, що вона його такого бачить. Вона подивилася і каже: «Чисто, як я тебе пам’ятаю. Нічого не змінилося».
– Та ти що?!
– Так! І каже: «Ти собі надумав служниць знайти, то я тобі зараз щось продемонструю». Набирає телефон мого і каже аби приїхав переодягти тата, а той відмовив, бо на роботі. Дзвонить до твого і те саме каже, і та сама відмовка. А це все на гучномовці!. Старий чує і аж скули йому зводить. А та йому: «Почув, яких синів ти виховав? То не послуговуйся чужими дочками!». Якось ми вдвох зняли постіль і вона пішла. Свекор до мене не заговорив.
– Сподіваюся, щось дійде, – полегшено зітхнула Юля.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне(pexels).