fbpx
Історії з життя
З урочистим виглядом Ганна Іванівна витягла з гаманця купюру в п’ятсот гривень. Я не хотіла брати. Знала, що неспроста це, ой як неспроста. Щоб моя свекруха подарувала таку суму? Так її, швидше б, рука відсохла. А потім думаю, дають – бери

Не знаю, як пояснити родині чоловіка, що нам від них нічого не треба, тим більше, старих речей. Вони постійно відправляють нам свої речі, цілими мішками.

Ну добре – дитяче, немовляті без різниці, що носити – рожеве чи блакитне. Але серед дитячих речей більшість ще з часів дитинства мого чоловіка. Все з запахом, розходиться від старості. А свекруха з Люсею, сестрою чоловіка, з видом благодійників все тягнуть і тягнуть нас мішки.

– Гуманітарна допомога молодій сім’ї, ги-ги-ги. – сміється Люся.

Жіночі речі в цій «допомозі» – просто без слів. У мене 42 розмір одягу, у Ганни Іванівни 54, а у її дочки 48. І вони вважають, що їх, заношені до дірок, сукні та костюми «ідеально сядуть по моїй фігурі». Так я навіть міряти подібне не хочу! Таке відчуття, що як купили, так і носили, не знімаючи і не перучи, а потім – в мішок і мені в «подарунок».

Я не жартую. Мішки з  барахлом вони нам ще й дарують на свята. Собі в подарунок замовляють плойки-мультиварки-м’ясорубки-гроші, а у відповідь: тримай невісточко мішок із мотлохом. Чоловікові пощастило – йому взагалі нічого не дарують.

Ганна Іванівна так і каже:

– Ой, раптом не вгадаю з подарунком. Ти сам собі купи що-небудь, а я потім гроші віддам, скажеш скільки.

Чоловік повівся тільки один раз – купив собі килимки в машину і до мами з чеком прийшов.

– У мене зараз немає, потім віддам.

«Потім віддам» триває вже шостий рік.

Якось мене вже підвело терпіння, і я назбирала серед своїх речей, всі ті, що більше не ношу. Склала в мішок і подарувала Люсі на день народження. І знаєте, яка реакція була?

– Йди геть із нашого дому, притягла мотлох якийсь, ще й маленький. І це подяка за те, що ми з мамою вас утримуємо? – репетувала сестра чоловіка.

Ось як! Вони, виявляється, нас утримують.

Обpазу, завдану мною, сестрі чоловіка, можна було змити тільки сертифікатом в СПА.

– Вам пощастило, я швидко пробачаю. Купуйте сертифікат – і без обpаз. – весело цвірінькала Люся.

Наступним, після Люсиного, був мій день народження. Родичок чоловіка я не запрошувала, самі прийшли. Моя мама з круглими, як п’ятдесят копійок очима, дивилася на мішок. Коли я їй розповідала про подачки Ганни Іванівни, вона мені не особливо вірила, вважала що я перебільшую.

– А ось і ми! Дивись і радій, що ми тобі принесли! Одягу у тебе – на 5 років вперед, носити – не переносити, – весело сказала свекруха, витягуючи мішок в кімнату. Побачивши мою маму, вона додала – І гроші ще, сама що-небудь купиш.

З урочистим виглядом вона витягла з гаманця купюру в п’ятсот гривень. Я не хотіла брати. Знала, що неспроста це, ой як неспроста. Щоб моя свекруха подарувала таку суму? Так її, швидше б, рука відсохла.

А потім думаю, дають – бери. Чоловік, приємно здивований щедрістю мамусі, хлюпнув їй келих. Сестра чоловіка сіла за стіл, попередньо притягнувши великий кухоль з кухні. Моя мама шепнула мені:

– І все-таки, ти перебільшуєш.

– Ні, мамо. Все найцікавіше почнеться після твого, як ти підеш. Адже це тобі замилюють очі цією купюрою. Відчуваю, весело буде. – зітхнула я.

Салатики закінчилися, торт був з’їдений. Моя мама поїхала додому. Почали збиратися і Ганна Іванівна з Люсею. Непросту розмову з повернення грошей почала Люся:

– Розумієш, мама не розрахувала трохи, тобі доведеться повернути гроші.

Не знаю, чому, але мене переклинило. Я навідріз відмовилася повертати гроші. Мені їх подарували? Подарували. Вони мої? Мої. Ганна Іванівна хотіла показати свою щедрість перед моєю мамою? Показала. Я тут при чому?

– А Ви в курсі, що дароване не забирають?

– Дитинко, звичайно я в курсі. Я переплутала. Хотіла дати купюру 200 гривень, але дісталася ця, – зарозуміло заявила свекруха.

Так-так, двісті вона хотіла подарувати. Там, в гаманці, більше нічого і не було, крім п’ятисотки. Гроші свої я твердо вирішила відстоювати до кінця.

– Сину, забери у дружини гроші і віддай мені.

– Мамо, як я можу забрати у власної дружини подарунок улюбленої мами? Це буде дуже некрасиво, – посміхнувся чоловік.

– Ви змовилися, так? Жадібні ви люди, готові обібрати бідних самотніх жінок. – Ганна Іванівна майже плaкала.

– Добре, я поверну гроші. – сказала я.

Ганна Іванівна пожвавилася, посміхнулася і простягла руку.

– Тільки відразу після цього ми поїдемо до Вас додому і я, в свою чергу, заберу всі подарунки, які ми з чоловіком Вам дарували. Добре? – я дійсно вважала, що так буде чесно.

Ганна Іванівна з Люсею гарячково думала, що ж краще: отримати 500-ку зараз і позбутися майже всієї побутової техніки в будинку, чи залишити мені цей злощасний папірець.

Прийнявши рішення, вони почали збиратися додому. І, мені на радість, мішок вони забрали з собою і сказали, що ніколи нам більше не допоможуть і ні копійки не дадуть!

Щастю моєму не було меж. Чесне слово, це було найкраще свято, за останні кілька років.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook