За мою хазяйновитість, за допомогу, за душу добру мені такою чорною невдячністю? Я два роки свого життя поклала на свекруху, а тепер вона сказала, що саме я винна в тому, що чоловік мій спадку від неї не отримає.
Два роки тому я взяла на себе важку ношу і вважаю, що впоралась із завданням на відмінно. Себе не шкодувала, часу свого не лічила, а зробила все, як було потрібно, хоча, може й краще.
Але, замість “дякую” і доземного поклону, отримала вчора таке, що й внукам буду загадувати – ніколи, нікому не допомагай, навіть найріднішим. Бо робив ти щось, чи відсторонився, а все одно буде недогода. Як у мене.
Почати потрібно зі слабкого здоров’я свекрухи моєї. Ходила вона ледве завжди, ще змалку. Можна було все виправити, але грошей потрібно було ну дуже вже багато.
А де ті гроші візьме одинока мама, що сама сина підіймала? Звісно, надії на те не було, тож змирилась. Однак, мій чоловік вирішив зробити все, аби мамі своїй допомогти.
З року в рік він відкладав гроші і вже два роки тому ми позичили значну суму, а зробили все, що потрібно було. Звісно, після всього, свекруха ходити не могла. Добрі два роки потрібно було на те, аби вона відновилась.
Ну а хто буде біля неї, як мій чоловік на роботі вічно? Правильно – добра Наталя. Мені ж не важко, та й що там робити: тричі на день поїхати, в усьому допомогти, певні процедури зробити, продукти придбати.
Знаєте, я людина така – практична. У нас борг великий, який потрібно повернути. Я працюю не повний день, чоловік на трьох роботах, а годувати потрібно аж п’ятьох.
Звісно, я економила, бо як інакше б ми з тієї ситуації вийшли? Приносила хліб свекрусі з розрахунку пів батона на три дні. Сир купувала, і ковбасу, і молоко, і м’ясо. Все нормовано.
Так, я слідкувала за тим, аби все було правильно і кілька разів обурювалась що свекруха перевищила норму. Але все те було справедливо і заслужено.
Ну посудіть, хіба стане купувати щоденно по літрі молока бо їй хочеться?
— Мені теж хочеться і сукню нову, і модні кросівки, – кажу їй як є, – Але нині маю таку ситуацію, що вас годуємо, тож забуваю про свої бажання. А ви, як захотіли, то й зробили і не подумали, що можна було б на три дні розтягнути. Тепер я не вкладусь у бюджет.
Стала моя свекруха поправлятись і вже сама могла у магазин сходити. Але від того лиш гірш, бо ж вона не вміла економити і могла придбати собі води газованої, а я на те гроші ж не виділяла.
А тут приходить мій чоловік, аж білий, бачу, щось трапилось. Запитую, що і як, а він каже:
— Мама продала квартиру і переїжджає до сестри жити. Каже, що нашою опікою наїлась, і довіку буде пам’ятати кожен кусень хліба. Бачте, у сестри вона житиме на ті гроші що з продажу квартири отримає і ніхто їй не буде виказувати за зайву цукерку і шматочок ковбаси не за графіком.
От такої. Як вам? А ми ж на ту квартиру мали надію, що вона нам буде. Де нині на житло заробити? А тут узяти і продати щоби що? Прожити гроші, проїсти?
Я дзвоню до свекрухи а вона мені каже:
— Порахуй, скільки я тобі винна за харчі, все поверну і більше не телефонуй.
Але ж хіба лиш за харчі? А за дорогу, за працю, за те, що я їй у домі лад наводила. Навіть тут свекруха мені віддячити не хоче, лиш продукти пам’ятає.
Так мені гірко на душі, такі кішки скребуть. Як можна за добро от так відплатити? Чим ми таке заслужили?
Головна картинка ілюстративна.