У молодості я здобула важливий урок: ніколи не жити під одним дахом із родичами. Чоловік і діти – все. Жодних мам, тат, братів і сестер.
Після нашого одруження, ми три роки жили зі свекрухою. Так склались обставини в родині, що ми хоч і мали кошти, а з’їхати не могли.
Будинок 200 квадратів – на мені був. Якщо в раковині залишалася одна брудна ложка, то вона починала літати по квартирі, а у домі лунали з уст свекрухи усі можливі і не можливі епітети у мій бік. Переїзд від свекрухи – найкраще, що було в моєму житті.
Жили на території чоловіка – він був власником частини будинку. З’їжджаючи, чоловік відписав свою частку матері, і подякував їй за хороше ставлення. Ми поїхали до міста із селища міського типу, в якому знаходиться той будинок. Виїхали та постаралися забути, як страшний сон, спільне проживання. Чоловік свою матір так і не пробачив за її поведінку.
Перші кілька років вона постійно дзвонила і щось вимовляла невдоволено. Чоловік номер змінив. Після цього вона 13 років у нашому житті взагалі не з’являлася. А тут про нас згадала і в чоловікового друга дитинства номер дізналась.
Подзвонила, скаржитися почала, що їй захист наш потрібен. Мовляв молодша невістка нестерпно себе поводить: командує, як у себе вдома, вона вже й з кімнати рідко виходить, аби не зустріти цю молодицю.
Забула Марина Миколаївна, що на кожну “хорошу” свекруху знайдеться ще “краща” невісточка. Я аж здивувалася: все, що Марина Миколаївна описувала, вона сама колись робила, але у мій бік. І посуд літав, і речі мої у вікно вилітали.
— У хол виходити не можу. Коли в магазин треба, я через віконце вилазю, щоб молодшій невістки на очі не потрапити! — жалібно скаржилась Марина Миколаївна в трубку.
Допомога їй потрібна стала — забрати нещасну матір з такого дому, до себе в місто забрати, окрему кімнату виділити і з онуками познайомити.
— Речі зібрала, під ліжком у сумках лежать. Сину, я на тебе чекаю! — закінчила вона.
— З нами вона не житиме! — одразу заявила я чоловіку, згадавши йому все, що пережила з її милості.
У моєї мами післятого, як ми все розповіли, прямо сльози на очі — як в окрему квартиру? А як же пробачити, зрозуміти, прийняти з розкритими обіймами?
Поїхали ми забирати її, так ні дім. ні її саму не впізнали. забрали не 58-річну жінку, а стареньку зігнуту бабусю. Дякує, плаче. А коли ми її привезли в однокімнатну квартиру, яку для неї орендували, так дивиться на нас здивовано – а чому?
— Я ж казала, що хочу з вами жити. Тут я не залишусь сама.
Я сказала, що або так – або відвезем назад.
От тепер і маємо клопіт: мама чоловіка телефонує щогодини і увесь час їй щось потрібно. То швидку, то слюсара, то столяра, а то вже й священика. бо кінець. Моя мама нами щиро невдоволена і говорить. що ми повинні свекруху пожаліти і до себе забрати.
А я на своєму стою – не пущу, не пробачу. Чи я не права?
02,01,2023
Головна картинка ілюстративна.
