Як моя заздрісна сусідка відкрила очі на мого чоловіка – просто диво. А я ще й цю святу жінку обходила стороною, а тепер взагалі треба торт принести і разом почаювати…
Я знала, що наша родина з Віктором викликає у багатьох оском: квартира велика наша, машина гарна, двоє дітей вчаться в інституті, ми часто вдвох їздимо відпочивати…
Не життя, а мрія – я сама так думала.
Та що там думала, я була щиро в тому переконана!
Все себе хвалила за те, яка я мура дружина, що й чоловік біля мене доглянутий і ситий, діти здорові і розумні. А все я зі своєю енергією, з бажанням аби все було добре.
Встати щодня в п’ятій годині, приготувати смачний сніданок, приготувати одяг і самій піти на відповідальну роботу, бо я не абихто, а головний бухгалтер в консалтинговій фірмі.
Той день почався дуже вдало, найкращий день в житті, я б сказала. Викликає мене директор.
– Віро Семенівно, ви у нас вже п’ятнадцять років і за цей час пройшли випробування всім, чим тільки можна в нашій професії. Дослужилися до головного бухгалтера і все у вас працює, мов годинник. Справа в тому, що я їду в інше місто. А вас хочу залишити замість себе, що скажете?
Я подумала, що зараз застрибаю як п’ятирічна дівчинка, а не п’ятдесятирічна. Нарешті мене оцінили!
Звичайно, що я давно знала, що виконую всю роботу на фірмі краще ніж наш директор, але добре, що ні з ким не ділилася такими думками, бо той би точно мене замість себе не взяв на посаду.
– Я згодна, – кивнула я.
– От і добре, після відпустки приступите до виконання моїх обов’язків.
Я справді мала йти з наступного дня у відпустку, хотіла зробити чоловікові сюрприз і запропонувати кудись разом поїхати на вихідні.
І ось я така вся щаслива йду додому, а попереду бачу сусідку…
От вона така людина, що ви відчуваєте, що щось по душі холодне пролізло…
– Ой, а що це ти, Вірочко, так рано? Чи не сталося що?
Я скривила жалісливе лице і кивнула, хай думає, що хоче, лиш не псує мені такий день.
Я готую вечерю і вже собі уявляю, як це подати чоловікові, що я тепер не просто його жінка, а керівниця… В яку ж це форму закрутити і з яким підтекстом.
Заходить чоловік і так з порогу мені: – А що це ти мені не кажеш, що тебе з роботи звільнили? Я це маю чути від сусідки?
Я хотіла розсміятися і про все розповісти. Але щось в тоні чоловіка мене насторожило.
– А що тут розказувати, – кажу я йому, – Ти давно казав аби я лишала те керівництво і краще тобі сорочки прасувала та голубці варила, як кума Василина.
– Казав, але ж то було жартома.., – почав чоловік, – Ти подивися в яку ціну зараз бензин та й дітям треба допомогти. Тому завтра ж почнеш шукати нову роботу.
– Але я не хочу, – сказала я, – я хочу нарешті побути вдома і відпочити від постійних звітів, може не так голова турбуватиме…
Але чоловік натяку не зрозумів і почав бурчати, що він мене не планує тягнути на своїх плечах. І тут я задумалася.
Справа в тому, що я все оплачувала своєю карткою і я не знаю, скільки заробляє чоловік. таке враження, що він витрачає лиш на свій одяг і на машину.
За навчання дітей, комунальні, їжу – плачу я. Я вирішила грати далі і на наступний день нікуди не пішла, далі й тиждень сиділа дома, а чоловіка просила купити то продукти, то побутову хімію, то просила в нього гроші на жіночі дрібнички…
І я бачила з яким виглядом чоловік це робить, як він мені кожною своєю гривнею впоминає… Як він вичитує мене, мов якусь нашкодивши кітку, як я одразу з поважної жінки перетворююся в його словах на казна-що… де й ділася повага та увага.
Я просто прозріла.
З ким я всі ці роки жила? Як же я прозріла за ці два тижні!
Коли ж він почав мене вчити мити посуд, щоб менше витрачати миючого засобу і води, я не витримала…
Нас швидко розлучили і я тепер живу щасливо і маю все і навіть більше.
Дякую сусідці, не надякуюся.
Чи казати їй, як вона мені допомогла?
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
