Мої батьки прожили разом більше половини століття.
Скільки я себе пам’ятаю, вони завжди грали в якусь, тоді для мене дивну гру, сенс якої полягав у тому, щоб написати незрозуміле мені слово «ЯСЯТК» у якому-небудь несподіваному місці. Цей набір букв можна було знайти усюди. Якщо мама знаходила їх, вона раділа, немов дитина, але наступала її черга думати, де б сховати папірець із чарівним словом, і тоді тато мав шукати його.
«ЯСЯТК» на білому клапті паперу можна було знайти у вазочці для цукру, в шафі з одягом, взимку я бачила ці букви на розмальованих морозом вікнах.
За матеріалами – “Є”.
Це загадкове слово було частиною обстановки у нашій квартирі.
Вже коли я підросла, тато розповів мені романтичну і незвичайну історію їхнього кохання. Якось після важкого бою, батькові, тоді ще зовсім молодому хлопцеві, наснився сон – від дівчини, яка йому дуже подобалася, надійшов лист. Сон був таким яскравим і реальним, що тато прокинувся і побіг у розташування сусідньої дивізії, бо чекати, поки привезуть пошту, можна було б кілька днів.
Однак листа не було. Тато, вкрай засмучений, пішов назад. Коли ж повернувся, однополчани зустріли його здивованими поглядами. Виявилося, що у те місце, де солдати спали, потрапив ворожий снаряд, і тепер там була лише глибочезна воронка. З усіх, хто там ночував, залишився тільки мій тато. Ось так його уві сні врятував мамин «лист». Того ж дня він їй написав, розповівши дивовижну історію. Відтоді вони були разом.
Я вже була дорослою, і мені було приємно дивитися на своїх стареньких, котрі, як і в молодості, часто трималися за руки, навіть йдучи в магазин чи на базар. Вони все робили разом – готували їсти, прали, розгадували ребуси та кросворди, разом дивилися серіал: чи то про кохання, які любила мама, чи про війну, такі близькі та зрозумілі таткові.
Коли татка періодично клали в госпіталь – у нього були серйозні проблеми – мама «лягала» в стаціонар разом з ним. Вона випрошувала дозвіл бути поряд, за це мила підлогу, виносила судна, міняла білизну на ліжках. А вночі, хоч як тато не перечив, спала біля нього – лежачи на двох стільцях, поставлених в ряд, і поклавши голову на татове ліжко. Вона так боялася, що з ним щось станеться, а її не буде поряд!
А потім занедужала мама. Все було дуже серйозно Тепер тато не відходив від неї ні на крок. Він підбадьорював її, щодня приносив квіти – нехай недорогі, нехай навіть ромашки, зірвані в парку. Вони, як і раніше, гуляли щовечора, але тепер ці прогулянки були дуже сумними. Потім, коли мама вже не могла підводитися, тато, який все життя був невіруючим, почав ходити до церкви, просячи у Господа, аби мама піднялася. Але марно. Господь його не почув, і мами не стало.
… У руку їй, замість християнсько-традиційної запаленої свічки, тато вклав записку зі своїм улюбленим словом «ЯСЯТК».
Вже на прощанні, коли люди розійшлися, ми з татом залишилися самі. Він підійшов до свіжого горбочка і… почав співати: «Як сильно я тебе кохаю».
Сумний вітер гнув квіти, що вже встигли опустити голови, розвівав стрічки на вінках, на одному з яких було лише п’ять великих літер: «ЯСЯТК» – Як сильно я тебе кохаю…
Автор – Антоніна Жиліна.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
