fbpx

Заповіт мені Марія принесла десь через три місяці після тієї події, але я вже й до того розуміла, що все до того йде і «Світлану» тримала на контролі

Зайшовши в під’їзд, я відчула запах горілого, сумнівів не було, – це знову Марія. Тільки б встигнути аби не дійшло до пожежі, я кинулася до дверей її квартири, які виявилися, як завжди незамкненими і побачила, як та щасливо усміхається:

– Любочко, а ти чого прийшла? Я Світланку чекаю, от їй печу її улюблену з повидлом «бабу».

– Не прийде сьогодні Світлана, Маріє, – я вже змучилася це повторювати, – Вона на цілу ніч на зміні. Лягай спати, вона завтра твого пляцка попробує.

Марія, наче дитина, слухняно і блаженно усміхалася та пішла в ліжко, а я перекрила газ і пішла до себе.

Якщо нічого не зміниться, то прийдеться Марію дати в дім піклування, але ж подруга колишня, Господи, що ж робити?

Дружили ми з Марією з молодості, разом на одному заводі, разом на зміні. А як дізналися, що й разом житимемо – нашому щастю не було меж! Майже одночасно одружилися і в мене син, а у неї – донька, так хотіли аби вони побралися і тоді ми ще й породичаємося.

Але…

Не розумію, чому доля така до Марії стала, не розумію. Робітниця, господиня. Добра та щира, а в родині – просто порожнє місце. Чоловік тільки й товаришів та гульки бачить, а донька, яку Марія не просто леліяла, а обожнювала, крутила матір’ю, мов швець шкурою.

Закривала очі Марія на те, що донька вчиться погано, що зауваження по поведінці, говорила, що не всі просто можуть вчитися, от її Світланка не може, то й не треба, й так проживе.

А Світланка як почала самостійно жити, то хіба в батькову компанію влилася. Тиждень на роботі і два тижні в загулі і отак з батьком зранку брали з Маріїної сумки на «лікування».

А Марія те все покривала, нікому не розказувала, навіть мені, але ж то все чути, я ж над нею живу.

– Бог мені поможе, – казала вона, – Він пошле Світланці доброго чоловіка, і у мене й онуки будуть.

Не судилося. Пішла Світланка разом з батьком в засвіти.

Відтоді у Марії в голові щось сталося…

То наче й нормально можна поговорити, вона все розуміє, який рік, хто з нею балакає, все от як була. Правда дуже схудла, але ще моя подруга живе в цьому тілі.

А потім раптова переміна – чекає вона на Світланку зі зміни, пече їй щось, що вона любить та двері не закриває, щоб ключ в темряві не шукала.

Звичайно, що в тій убогій квартирі взяти – там все таке, що аж пищить про ремонт, а пенсія в неї просто мізерна, як і у нас усіх. Що я не принесу їй з дачі – то вже допомога, чи капуста чи буряк червоний…

А інколи, вона ходить по вулиці і шукає доньку… В такому махровому береті зеленому, плащик сірий і на босу ногу черевики… заглядає по людях і кличе: «Світланко, то ти?». Так може цілу ніч бродити і аж в іншому районі міста знайтися.

Я знаю, що сусіди бурчать, що ж це треба за нею дивитися, бо як газ включить та забуде чи воду? Хто за це відповідатиме?

І все шпильки в мою сторону, мовляв, подруга твоя, то й ти цим займися.

Але ж як я її та віддам? Ну як? Їли з однієї миски, пили чай з бубликами, плаття одна одній позичали, а тепер я отак з нею?

Але ж бачу, що не подужаю, бо своїх клопотів – чи до сина поїхати, чи на дачу, чи на роботу… Я ж не можу бути постійно поруч з нею.

І вже я готова була пристати на те, що кажуть сусіди, якби одного вечора не стався випадок, про який мені сама Марія й розказала доволі згодом. Тепер вже я про інше думаю – чи й справді підтвердити в заповіті, що вона хату перепише отій «Світлані»?

Заповіт мені Марія принесла десь через три місяці після тієї події, але я вже й до того розуміла, що все до того йде і «Світлану» тримала на контролі.

Одного вечора я зайшла в під’їзд і знову відчула запах печеного, але не горілого. Пахло з Маріїної квартир і я зрозуміла, що жінка знову пече для своєї доньки, але цього разу якось умудрилася прослідкувати, що не пригоріло. Я зайшла в двері, які як завжди, були не замкнені і побачене мене вразило до глибини душі: Марія усміхалася!

Вона крутилася навколо якоїсь жінки і все припрошувала її до їди та до пиття:

– Їж, Світланко, їж, як ти в мене схудла. А я як знала, що зі зміни прийдеш голодною. Любо, – звернулася до мене, – Чого стоїш? Сідай з нами чаю поп’єш, як колись!

Я сіла. Я очей з тієї жінки не зводила, яка видавала себе за Світлану, вона бачила, що я все знаю і ховала очі.

– Маріє, я там маю трохи картоплі з дачі, то хай Світлана прийде д мене та й забере, добре. Може навіть зараз це зробити, – з притиском сказала я.

Жінка якось покірно встала і пішла за мною в мою квартиру.

– Ану зізнавайся, ти хто така? Чи ти думаєш, я не знаю, що ти ніяка не Світлана? Миколо, ану викликай участкового!

– Будь ласка, не треба!, – почала проситися жінка, – Я ж у мами… Марії лише кілька днів живу, мені нікуди піти…

І жінка розповіла, що приїхала в наше місто заробити грошей і почати нове життя. з чоловіком не склалося, дітей у неї не було і вирішила, що десь далеко все у неї буде добре. Але в потязі у неї витягли сумку з документами і з грошима. Прийшлося жити на вокзалі та ходити в поліцію.

– А треба ж і ходити, щоб тебе не вигнали з вокзалу, от я й ходила отак вулицями, а тут вона… Вхопила за руку і каже: «Доню, Світланко, ходи додому». І я просто пішла з нею… Не кажіть їй нічого, я від неї нічого не хочу, просто так добре, коли поруч мама… Я… Як тільки вироблю документи, то одразу піду геть…

– Ну-ну, я не гоню тебе, але дивитися за тобою буду! Попробуй тільки Марії щось зробити!

– Та ви що таке кажете!, – витріщилася на мене жінка.

– Давай сюди тимчасове посвідчення, я сфотографую, щоб тебе знайти.

Виявилося, що цю жінку теж звали Світланою…

Кожного дня я прислухалася, що ж там у Марії, коли йшла з роботи і чула, що там був тихий говір і сміх, пахло чимось смачним. Я заходила час від часу і бачила, що Світлана добре господарює – все чистенько, випрано, вікна вимиті, холодильник з продуктами.

Читайте також: Ввечері чоловік прийшов додому і зі мною не говорив, але замість вечері я поставила на стіл телефон і включила диктофон та вийшла з кімнати. Не могла слухати ці слова навіть у записі.

– Я на роботу влаштувалася, – каже мені, – Мию посуд в ресторані і можна брати з собою якісь відходи, що гості не доїли. Так. що розкошуємо.

А потім до мене прийшла Марія з заповітом.

– Знаю, Любочко, що ти не дуже розумієш, коли я в добрій пам’яті, а коли ні, я й сама не завжди розумію. Я знаю, що то не моя Світланка, знаю. Але я так би хотіла аби то була моя донька, турботлива і любляча, дуже б хотіла. Ти не переживай. І вона знає, що я знаю… Ми разом до них на цвинтар ходили, от я їй і Світланку мою показала… А вона й розповіла, що мати її такою була – за дітьми не дивилася, а лише за гульками. Де й пропала – не відомо. Отак ми, Любочко, й зійшлися, обоє не мали того, що хотіли. То, хто нас має судити, Любочко, хто, га? Буде дитина мати після мене хоч якусь опору. І мені буде там легше від цього.
Я лиш її обійняла і ми довго схлипували… Яке ж то життя з його викрутасами…

А Світлана через кілька років знайшла собі чоловіка і Марія ще встигла побачити онуку.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page