Ромчика я ростила сама, бо вже не мала сили жити з чоловіком, який чарку любив більше за родину. Тепер от питаю нащо взагалі було з таким життя своє пов’язувати? Мати добре мені казала:
– Дарко, де твій Микита перший? В полі, в косовиці чи в пиятиці? Та як не йде батько до генделика – він вже там на лавці куняє. Нащо тобі його, доню?
Я їй відповідала, що то всі в селі отак куняють, просто ви його одного бачите. І ніби й правду я казала, але інші на наступний день йшли в поле чи на роботу, а мій був ледве теплий та просив добавки.
Жили ми в батьків в старенькій хаті і я мріяла, що ми колись побудуємо нову, велику хату. Де буде місця на всіх.
Ми навіть за десять років спільного життя фундамент залили, але міцного фундаменту в нашій сім’ї не було.
Отак стояли ті бетонні квадрати і поростали травою, бо вже одній мені не було як і сина ростити і хату будувати. Чоловік приходив та ще й вимагав аби я йому гроші вернула за цемент, коли не мав чим похмелитися.
Отаке було в моєму життя. Коли ж почали наші жінки їздити в Європу на заробітки та привозити грубі гроші і хати собі зводити, я й не витримала:
– Мамо, Ромчик вже великий, грошей треба. Я їду, а ви за ним пригляньте, добре?
Мама згодилася, бо й сама бачила, що біда нас присіла.
В чужій країні мені теж було не з медом, але я знала за що працюю, гроші ретельно зберігала, а коли через п’ять років приїхала, то любувалася стінами та дахом на моїй хаті.
Страшенно сумувала за домівкою, але мала їхати знову, бо треба й підлогу, й штукатурити, й шпаклювати, а опалення…
Знову мене не було п’ять років і я вже їхала не лише на хату дивитися, але й сина свого женити. Відгуляли весілля на мої гроші, бо батьки нареченої не могли зробити їй того весілля, яке вона собі забагла, а мій Ромчик сказав, що зробить коханій таке весілля, яке вона хоче… за мої гроші.
Але хай буде, головне аби те цінували.
Залишила я молодят у вже новій хаті, все було новеньке та пахло фарбою і шпаклівкою, але той запах був мені приємнішим за найдорожчі парфуми.
Дуже я їхати вже не хотіла, але мала, бо вже звикла до родини та до сеньйори, якою опікувалася.
Та й подумала, що в перші роки життя не дуже хочеться аби мати була у сусідній кімнаті.
На свої п’ятдесят я замовила гарний ресторан та зібрала всю свою родину – зустрічайте ювілярку. Їхала і вже не планувала вертатися, бо не стало моєї сеньйори. Комусь біда. А мені як звільнення і чиста совість: все своє я виконала перед ними, то пора вже й побути біля своєї родини.
Все ми гарно відсвяткували і почали жити разом, адже хата була велика, кімнат не бракувало. Але мене насторожило ще раніше те, що молоді не брали до хати моїх батьків, проте мама мої сумніви розвіювала:
– Дитино, ми вже з татом так привикли до нашої хати, що туди йти не хочемо, там сходи високі, поки вийдеш. Та й чого нам туди йти – тут і газ, і світло. А що нам ще треба?
Коли ж я почала з молодими жити, то вже бачу, що моя невістка і мені фиркає, що я речі не туди кладу, не те готую, не туди зайшла і не так бавлю своїх онуків. Мій сина на роботі, а вона вдома з двома онучками і її, бачте, дратує, що я запрошую в свою хату подруг з якими не бачилася роки:
– Що ви водите всіх до хати, а мені потім діти хворіють.
– Ви голосно ходите.
– Ви голосно говорите і мені дітей будите.
Я на те дивлюся і бачу, що геть ця біднота собі пір’я натикала та кажу:
– А ти не думаєш, що то ти тут сама ходиш і дихаєш голосно в моїй хаті?
Вона тоді синові давай жалітися та грозитися, що піде до мами. Син став на її сторону, а я кажу:
– Йдіть, може тоді мої мозолі поважати будете.
І не йдуть. Сидить та сопе і настроює сина проти мене. От тобі й не дадуть на старості в хаті своїй жити, хоч бери та знову тікай на чужину.
Фото Ярослава Романюка.