– Що?, – я не зрозуміла про що донька взагалі мене питає.
– Що «що»? Ти маленька?, – уточнила донька…
І тоді до мене дійшло, чого це сусідка так мені усміхалася і все питала чи все у мене добре! А то вже все людоньки бачать… То, де курка моя пропала – ніхто не бачить, а що сусід пішов мені курник лагодити – то вже донька в Польщі знає.
Сусідка Леся приютила в себе переселенців, одні вже поїхали, а Петро залишився, бо немає куди вертатися.
Леся в тій хаті не живе, бо то ще батьківська, тому час від часу навідується чи Петрові чого не треба, а ще частіше аби пришов їй з чоловіком та допоміг по господарці – косити, копати, возити…
І ось моя курка десь пропала і я запідозрила, що тут вже лис орудує, хоч у мене чоловіка нема і я все роблю сама по господарці. Але тут вже я справитися не змогла, от і прийшлося піти до Петра з проханням.
– Петре, можеш мені до курника подивитися, там наче знизу дошки відірвалися і лис туди влізти може.
Петро й погодився – прийшов, оглянув і сказав, що треба для ремонту. Возився він з тим десь два дні, але видно, що все зроблене на роки.
Я чоловікові й подякувала та пропонувала гроші, але він відмовився.
– Я довше дошки шукав, ніж робив. Хіба б ти мені, Ірино, та щось на кілька днів зварила, то було б дуже добре.
А мені що? Я ж на себе все одно готую, того й на нього поділю.
А він такий – то мені ринву поправить, то сад покосить, то вже я який тиждень стандартно на двох і готую.
А Леся внадилася з розпитуваннями не того, що їй за мене цікаво, а просто Петро вже не йде до неї робити, а їй же хочеться командувати процесом, а не батрачити.
От і пускає по селу плітки за мене, щоб я більше Петра до себе не звала, бо ж я така завжди була – лиш би про мене люди нічого поганого не сказали, лиш би не обмовляли… А все через мого першого чоловіка…
Він тоді гуляв і не крився, а я мала на роботу йти повз зупинку і то відчуття, коли ти йдеш і люди змовкають, ти лиш проходиш, а за тобою зразу шу-шу-шу… Я тоді все терпіла, а потім він вертався пізно від любки і сталася дорогою біда…
Відтоді я до себе чоловіка й не підпускала – у мене була донька і було для кого жити.
А тепер от Петро… Гарний чоловік, я вам скажу… І роботящий…
Але де він мене, п’ятдесятирічну жінку, та захоче заміж узяти?
І так мені думки в голові крутяться і крутяться… Жили б собі укупочці, господарювали, може б і корову завели…
Як то буває – лиш я розмріялася, як Петро перестав приходити… А все Леся, вона свого не упустить…
Ну, видно така доля…
Але чомусь того вечора я вбралася гарно та понесла Петрові вечерю.
– Добрий вечір, Петре, – вітаюся і вся аж паленію, – То моя остання частка відплати, от, думаю, занесу, бо ж Леся не та, що годує робітника.
– Та чого було нести, я б зайшов, – каже Петро.
– Та подумала, що ти після того поголосу й заходити не будеш.
– Якого поголосу?
– Та Леся рознесла аж моїм до Польщі, що ти до мене ходиш…
– Аж до Польщі?, – дивується Петро.
– Так,уявляєш? Де курка – ніхто не бачить, а що ти ходиш, то вже знають.
І раптом я чую… кудкудакає… Я глянула на Петра і ми разом глянули на курку, яка собі спокійнесенько греблася в старій стайні…
– Поки ти нічого не надумала, – почав Петро, – то я спеціально твою курку закрив, щоб тобі курника робити та з тобою ближче пізнатися… А курку забирай, хоч зараз…
Ну… подвиги бувають різні… А я що – принцеса?
Живемо ми з Петром тепер, купили теличку.
Фото Ярослава Романюка.
