Завжди дивувалась своїй сестрі. От ніби ж у одній родині виросли, нас одні батьки виховували, а різні ми зовсім. Я усе що маю дітям віддаю.
Не пам’ятаю, коли собі і морозиво купувала, адже краще онуку своєму його віднесу, а вона іншої філософії притримується. галя все у сім’ї порівну завжди ділила і оці її слова : “Мама теж хоче”, мене не раз у ступор уводили. І ось, ми старіємо, і показала нам старість, хто був правий.
Ще як мама моя була жива, то дуже на сестру мою вона часто сварилась. Вона теж не розуміла от такої її позиції. Пригостить хтось якимось смаколиком, а Галя порівну на всіх ділить. Не все дітям, а собі, чоловіку і лиш потім для дітей.
Мама інколи принесе малим гостинець який і вручає так, аби Галя не бачила, бо ж шкода їх, хочеться, аби мале з’їло, а не двоє дорослих.
От до такого доходило.
От така вона і по життю у сім’ї своїй. Я біжу із самого ранку до сина, чи доньки чи до худоби поратись. чи на городі що зробити, а Галя у себе на подвір’ї і все. Пам’ятаю, навіть ремонт у домі її донька сама робила. Галя лиш на новосілля прийшла стіл накрити. Ото і вся від неї поміч.
А от я ніколи так не вміла. Совість не дозволяла. Я не спатиму, все про дітей і онуків думаю. Що маю, що краще – усе їм несу. І кури їм вирощую і гуси. Он городу 60 соток, тільки картоплі. Ну а як, якщо вони худобу тримають. Картопля потрібна усім.
З самого раночку я вже на ногах і вже біжу до діток. Онук одружився, так я і йому що можу допомагаю. Якого бичка здавала, так гроші на всіх ділила, собі ні копійки не залишала. А Галя поки я на городі пораюсь, біля моря вигрівалась. Що ви, які у неї гроші? звідки, їй відпочити треба. От тільки від чого, я не розуміла щиро.
Але роки минули й не зоглянулась я, все у турботах та роботі. Діти мої уже й самі сивину мають, онук скоро правнуком порадує. Мені 75 і я ще поки маю здоров’я і себе обійти і попорати господарку.
Вийшла я учора на город картоплю копати. Винесла мішки, взяла лопату і тут мій погляд упав на город сестри. Очам своїм не повірила, адже там було усе її сімейство. Одні копають, інші вибирають, треті носять. Галина ж лиш збоку охаючи і ахаючи ніби щось робить.
А я стою сама із тим мішком і лопатою. Син на роботі, донька зайнята, онук теж не може. Навіть, винести ту картоплю нікого попросити. Телефонувала я їм учора, просила допомогти, але мене ще й винною зробили. Говорять, що ніколи і що якось іншим разом. Донька на родину сина киває, а син на сім’ю доньки. Почали рахуватись, хто і коли був і скільки допоміг. От і вийшла я сама.
А племінники мої у себе все зробили і гуртом до мене прибігли. За три години уже й лопати обстукали, пішли за стіл обмивати це діло.
Підійшла я до Галини, а в самої душа не на місці. Так прямо у неї і запитала, як так бути може, що я усе в дітей вкладаю, а у відповідь нічого не отримала, а до неї он скільки помічників приїхало. А вона обійняла мене міцно так і каже:
— Як стелила ти, сестро, то так і ходять. Тут не діти, а ти винна.
Прийшла я додому і ніяк заспокоїтись не можу.
Де ж моя вина? У чому? Як виправити?
Ганна В.
