Мені в житті не пощастило народитися ні красивою, ні багатою, ні розумною, ні талановитою. Звичайнісінька людина, яка прагне аби її любили і приймали, навіть, якщо вона не настільки гарна та розумна.
А ще мене кололо те, що сестра моя всі ці якості мала – маленька красунечка і розумничка, хлопці навколо неї увивалися, а мама тільки зітхала важко, коли на мене ніхто уваги не звертав.
– Нічого, – казала вона, – Головне Бога просити і все буде добре.
Як вже я Бога просила, як молила, але так мені доброї долі й не дав. Та ніякої не дав. Я працювала стільки, що й не пам’ятаю, коли хоч день пролежала без діла. Навіть, коли себе не добре почувала, то казала собі:
– Вставай, замість тебе ніхто не зробить.
І йшла та робила. Працювала на шкідливому виробництві, тому там платили багато, а я мала дитячу мрію – будиночок свій і щоб весь був обплетений трояндами…
Так і сталося, в сорок п’ять я вийшла на пенсію і купила собі будиночок про який мріяла все життя. Звичайно, що я не стала сидіти без діла, а влаштувалася на місцеву теплицю і ще років двадцять вирощувала овочі.
Я люблю рослини, кожен паросточок мені, як дитина, я уболіваю аби ріс, аби міцнів і щоб плід добрий дав. Інколи чую, що треба пенсіонерам сидіти вдома, щоб дати дорогу молодим. Але ж як його вдома всидиш, коли маєш стільки знань, стільки практики?
Мене дуже цінували на роботі, не лише як спеціаліста, але й як людину, бо я нікому поганого не робила і завжди казала як краще для роботи. Отож, навіть мої роботодавці вже почали мені говорити, що пора на пенсію, хоч мені тоді було лише шістдесят два роки.
Ну… Раз треба, то куди ж я подінуся. І так я собі спостерегла, що тоді й почалися про себе давати виробничі болячки. Вже я з паличкою мушу ходити, вже й далеко не йду. І ось постало питання, хто ж мені допоможе…
По сусідству і нас жила родина, яка всі ці роки мені допомагала і я прийшла до них і тепер. Вони були не проти купувати мені продукти і щось готувати з їжу та прати і прибирати.
– Я вам буду платити, – казала я і свою обіцянку виконувала.
На це йшла вся моя пенсія, але була задоволена усім. Аж тут сестра моя молодша як дізналася про мене, то давай до мене їздити та говорити:
– Що ти, Маріє, таке собі надумала? То хіба в тебе нема родини? Та у мене троє дітей, то хтось біля тебе не поживе та тебе не догляне? І зауваж – це все безкоштовно буде, а ти їм потім перепишеш хату і все.
І я на таку думку пристала… Бо ж родина… та ще й безплатно.
Заїхали мої племінники і наче перші тижні лиш до всього приглядалися і характеру не показували, а потім потроху-потроху вже я почала розуміти, що я в своєму домі не ґаздиня. Не там стала, не там сіла, не те з’їла. А я ж за собою бачу, що я все гірше до ліжка гнуся.
А як вже я лягла, то вже було мені в очі все сказано, що на мене підгузок не напасешся і пора вже мені думати про заповіт, поки ще можу тримати ручку в руках.
Я не хочу говорити, як то мені було, але те, що я вирішила добровільно поїхати в дім опіки вже багато про що каже. Спочатку племінники обурилися, що прийдеться багато грошей за це платити, але потім порадилися, що хата все покриє, от і згодилися.
Спочатку приходили до мене раз в місяць. а потім взагалі перестали.
А якось мені головна сказала, що у мене борг і я маю десь шукати гроші на оплату. Я тоді подзвонила сусідці і описала, яка ситуація. Знаєте, не кожен зараз візьме ні дасть, хоч сусіді, але такі гроші на оплату.
– Та ми вам поможемо, а Бог нам, – сказала вона.
І знаєте що? Я придумала, як то Бог має їм помогти. Потім подзвонила і кажу їй:
– Настуню, Бог тобі поміг…
Вона не хотіла, сварилася, що не хоче мати справу з моїми племінниками та сестрою, але я все вирішила.
Вона приїхала до мене, як тільки родичі виїхали з хати.
– Поїхали додому, Маріє.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
