fbpx

Згідно планування – порівну поділити спадщину не вийде. І тут майнула думка: хай Ірина зателефонує дітям, що нібито вона тяжко захворіла

Настя перев’язувала старі речі. Набирала на шпиці петлі, видумувала фасон. Щоб хоч якось відволіктися від сумних думок,
згаяти час. Якби ж то можна було переплести назад своє життя, виправити вузли усіх помилок, – зітхнула гірко. Розуміла – уже надто пізно…

Ось цей теплий светр привіз із відрядження її перший чоловік Андрій. Подарував на шосту річницю їх одруження. А скільки усіляких обновок та іграшок дісталося їхній донечці Юлечці! Увечері, коли Юля заснула, Андрій відкоркував дороге вино. Придбав спеціально для сімейного свята, пише газета “Наш день“.

«Спасибі, Настуню, що ти в мене така є – вродлива, добра – найкраща на світі!» – сказав. Настя здивувалася: що з Андрієм? Красиві слова він говорив хіба іще на їх перших побаченнях. Вона не ображалася. Любов чоловіка Настя відчувала у ніжному дотику рук, у теплому погляді його карих очей. У його вчинках і піклуванні.

Ось і нині, як і щороку у «їхній день», подарунків накупив. Ось і нині, як і щороку, почалася сильна гроза. Льодяні градини
барабанили по шибках, сильний вітер ламав гілля в саду. Мабуть, тому Настя не відразу почула стукіт у двері. На порозі стояла сусідка Оксана.

«Бачила, Андрій уже з відрядження повернувся. Може, підкинув би мене у місто? Терміново треба, а автобуса нема», – спитала.

Настя неохоче відпускала Андрія у таку негоду. «Це ж усього кілька кілометрів. Скоро повернуся», – заспокоював її чоловік.

Оксана залишила в них сина, Сашка. Відколи її чоловік Василь за кордон подався – часто так робить. Настя не проти: Сашко чемний, вихований хлопчик, ровесник їх Юлі, разом вони гарно ладять між собою. Біля воріт Андрій помахав їй рукою.

Господи, чи гадала тоді вона, що оце його «бувай» буде прощальним?

На слизькій дорозі машину Андрія занесло на обочину, звідки вона покотилася вниз…

Настя боялася, що втратить розум від горя. Вона бачила Андрія біля його гаража, у циферблаті будильника, подарованого ним, між білопінними вишнями, які вони разом садили. І якби не Василь, що і сам зарання посивів від горя, її серце, мабуть,
розірвалося б від горя і розпуки. Він і на господарці їй допомагав, і город викопав. Заспокоював, розраджував Настю, хоч сам поник, схуднув.

«Знаю, в тім, що сталося, Оксана винна. І якби вона тоді…», – якось сказав те, що давно гострим цвяхом свердлило Настин розум.

«Нема тут винних, Василю. Видно, доля їх така» – чи то себе, чи то Василя розраджувала Настя.

«Згоден, Настуню. Долю їхню уже – не поправити. Але свою ще можемо, чи не так? – спитав несміливо. Прицілився в неї чорними очима.

Від його слів Настя заціпеніла. Перевела подих. Що таке каже він? Друге заміжжя не входило в її плани. Тим паче, Василь знає, що і після того як не стало Андрія її серце належить тільки йому. А він – хіба забув Оксану?

Василеві батьки були проти бідної невістки і Василь винаймав житло, за кордон поїхав, щоб заробити кошти на свій дім.

«Давай, Настю, відкинемо усі «за» і «проти» і поберемось заради дітей», – переконував сусід.

Своїми сумнівами Настя поділилася з подругою Іриною. Та була на боці Василя. Мовляв, він – золоті руки має. Тай Юлечці батько потрібен, як і Сашкові – мати…

Вони розписалися тихо, без розголосу. З часом Сашко став кликати Настю мамою, Юля й собі Василя татом назвала. Здавалося, щастя знову поселилося у їхньому домі. Жіноча ніжність розцвіла у Настиному серці. Вона знову стала веселою, жартівливою. Прищеплювала дітям доброту, щирість, усі земні святості. Висаджувала з ними квіти в саду, навчала любити кожну травинку і деревце. Щонеділі усі разом вони ходили до церкви. Літа швидко гортали сторінки життєвого календаря. Сашко вступив у технічний інститут. «Золоті в сина руки, як у його батька. Інженером буде», – хвалилася Настя сусідам. Юленька – у педагогічний, на тепер «модний» іноземний факультет. Настя мріяла, якщо донька чужу мову знатиме – у світ подасться, мовного бар’єру уникне.

Василь крутився, як міг, щоб дітей вивчити. Стару Настину хату і не впізнати – добудував, перепланував її. У дітей – кімнати
окремі, простора зала, комфортна кухня. Скрізь – сучасні меблі, два комп’ютери. Живи – розкошуй! Настя аж боялася того, що
все так добре і легко у них складається. Ніби відчувала.

На фірму, де працював Василь, приїхали лікарі провести безкоштовне флюорографічне обстеження. Той день підвів риску під
їх з Василем щасливим життям.

«І навіщо воно мені? Повік лікарів уникав. Дякувати Богу, здоровий», – нервував Василь, збираючись. Коли повернувся додому, Настя побачила страх у чоловікових очах. «Мабуть, прощатися будемо, Настуню», – мовив ледь чутним голосом.

Флюорограф показав якийсь утвір на його легені. Лікарі направили на додаткове обстеження в онкодиcпанcер.

«Невже нічого не можна уже зробити?» – Настя розпачливо дивилася у сумні очі лікаря, які промовляли – це кінець. Але ж Василь ні на що не жалівся, важко працював. Хіба таке може бути? – не могла повірити Настя. «На жаль, іноді так буває», – почула у відповідь.

У тихе надвечір’я, наповнене запахом свіжоспечених пасок, коли плив над людськими душами Страсний тиждень, Василева
душа покинула цей світ. Розбита горем Настя не могла збагнути, чому хрест долі стає для неї ще важчим?

Cерце огорталося дивним світлом, коли додому приїжджали діти. Часто навідувала і подруга Ірина. Якось завела вона мову про те, що до вічного життя, мовляв, ніхто не готується. Не знати звідки і коли воно нагрянути може. Тому Ірина уже заповіт
на доньку зробила і Насті радить зайнятися цим – мало що…

Насті не виходили з голови слова Ірини. Може, й права подруга. Тільки б не помилитися.

Кому більшу частку – Юленьці чи Сашкові, бо згідно планування – порівну не вийде. І тут майнула думка: хай Ірина зателефонує обидвом і скаже, що нібито вона тяжко захворіла. Побачить тоді, хто нею більше перейметься. Ірина підтримала Настю.

Минуло кілька годин. Настя, перев’язавши голову рушником, лягла у ліжко. До Тернополя, де діти закінчували виші, недалеко – скоро хтось буде. Встромила термометр у теплу воду – високі цифри на ньому підтвердять, як їй зле…

На хвильку задрімнула, як стрепенулася від голосного крику Ірини. Подруга термосила її – прокидайся! Істерично метушилася по кімнаті, раз-по-раз повторюючи: «Боже, що ми наробили! Що наробили!» Туман заполонив Насті очі і серце ніби зупинилося, коли почула, що Сашко, стривожений недугою матері, сів за кермо автівки свого друга і потрапив у автопригоду, з якої ніхто не виходить живим…

Через два роки Юля полетіла в Англію. Там знайшла свою долю. Онуків Марка і Марію Настя іще не бачила. Вона дуже зістарилася, принишкла. Навесні, коли переміряли присадибні ділянки, вперті сусіди посягнули на шмат її городу. Віддала, відпустила без проблем, з добрим серцем.

Спорожнів і ніби з нею старіє їх добротний дім. І лише щоденна щира молитва і свята сповідь – ці надійні і випробувані промені, ще тримають Настю на білому світі…

Марія МАЛІЦЬКА.

You cannot copy content of this page