fbpx

Жалкував, що погодився продати добротний будинок, повірив донькам, що по черзі буде жити по півроку у кожної. От і живе – тільки не з ними, а тут, де таких, як він, кілька десятків. Як він зараз шкодував, що відмовився їхати до сина. Юрко телефонував щотижня, але ж він не знав про те, що батько живе в будинку престарілих. Медсестра Катя пропонувала Петровичу розповісти синові правду, і він, може, забере його до себе. Та Яків Петрович заперечував, боявся що і сину буде непотрібним

Осінь увірвалася холодним дощем.

Вітер розкуйовджував гілля дерев, зривав листочки, які ніяк не хотіли відриватися, а він розсипав їх, наче розірвані буси, в різні боки. На дорогах блищали великі калюжі, люди перестрибували через них, намагаючись не промочити ноги, та дарма. Холодний вітер з дощем пронизували.

Згорблений чоловік років 70-ти, з сумними синіми наче небо, очима, сидів на лавці біля будинку для таких, як і він, людей похилого віку. Як і інші тут, він був не потрібний своїм дітям, вважався лише тягарем для них. Від спогадів, на поораному від зморщок обличчі, бігли сльози. А ще півтора року тому він радів дітям та внукам…

За матеріалами –“Є”.

Сорок років працював Яків Петрович у лісовому господарстві головним інженером. Усе робив для того, щоб у дітей усього було вдосталь, щоб ніколи не зазнали вони того, що він пережив під час і після війни. Збудували добротний будинок, жили не бідно. Навіть сусідки заздрили Валентині, дружині Якова, що чоловік у неї непитущий, роботящий, гарний сім’янин. А які чудові діти, дівчата-двійнята, закінчили школу обидві з золотою медаллю, а син став військовим. Батьки пишалися дітьми і допомагали їм, чим могли. Усе сподівалися, що за їхню любов та турботу буде дяка…

Минув Великдень. Свято пролетіло швидко. Тамара і Тетяна зі своїми сім’ями помчали у місто, прихопивши по півкабанчика та різної смакоти. До батьків доньки, їхні улюблениці, навідувалися рідко, у великі свята, аби набрати сальця та м’ясця, картопельки. Юрко зі своєю дружиною та сином жили за кордоном, в Югославії, приїжджали рідко, але син ніколи не забував привітати батьків зі святами чи з днем народження.

Валя сумувала, переживала через таке ставлення своїх дітей до них, батьків. Син, який жив так далеко й то частіше телефонував батькам, цікавився їхнім здоров’ям, життям, ніж доньки, яких любили понад усе на світі…

Петрович згадував прожиті роки зі своєю Валею. Він дуже її любив. Коли Валентину перед самим весіллям, при надії, покинув наречений, Яків, не роздумуючи запропонував їй одружитися. За направленням вони поїхали в сусідній район. Працювали там, жили, виховували діток, і ніхто, окрім них двох, не знав правди про те, хто батько Юрка. Як казав Петрович: «Не той батько, хто народив, а той, хто виховав». Юрка він дуже любив, ніколи на нього не підвищив голосу, не сказав йому поганого слова. І коли той виявив бажання стати військовим, хоч і Валентина була проти, він підтримав сина.

Липневе сонце припікало, сади наливалися рум’яними яблуками, вишні, наче чорні намистинки, висіли на гілках. Горобці з насолодою клювали ці соковиті ягоди. В полі достигав хліб. Високо в небі жайворонок кружляв над пшеничним ланом і голосно виспівував свою сумну пісню. Пісня була сумною і для Петровича – три дні, як не стало його Валі. Прополювала в полі буряки, їй стало зле і, коли не повернулася на обід додому, Яків пішов на поле і знайшов її там. Він картав себе за те, що не вберіг її, за те, що не був поряд з нею. Син приїхав, гірко плакав, жалкував, що так рідко провідував її, найріднішу. Востаннє, коли телефонував за кілька днів до останнього дня, вона скаржилася на самопочуття, обіцяла, що обов’язково піде обстежитись. Гірко було Якову і тяжко, але найгірше, що їхні доньки, навіть не приїхали, мотивуючи свою відсутність тим, що вони із сім’ями відпочивають на Кіпрі і все одно не встигнуть попрощатися.

Юрій запропонував батькові їхати до нього. Куди ж залишатися самому? Яків подякував синові за його турботу, але, мовляв, він залишиться жити тут, на своїй землі, де похована його Валя. Та хоч і рідко, але буде бачити невдячних дочок та онуків…

Поки дозволяло здоров’я, тримав маленьке господарство. Здоров’я все частіше підводило. Телефонував дочкам, просив, щоб хоч по черзі навідувалися та допомагали йому, та де там. Вони відкрито заявили, що він для них – тягар, в них своєї роботи вистачає. Але пообіцяли щось вирішити.

Хату продали, гроші розділили, а рідного батька, за його любов та турботу віддали в будинок престарілих.

Шорсткими, спрацьованими руками Петрович витер гіркі, старечі сльози. Холодний дощ линув, наче водоспад, суцільним потоком. Вітер здіймав опале мокре листя і жбурляв його у вікна облущеного будинку. Петровичу не спалося, передумане та згадане за день не давало спокою. У серці пекло від образи, від безвиході. Жалкував, що погодився продати добротний будинок, повірив донькам, що по черзі буде жити по півроку у кожної. От і живе – тільки не з ними, а тут, де таких, як він, кілька десятків. Як він зараз шкодував, що відмовився їхати до сина. Юрко телефонував щотижня, але ж він не знав про те, що батько живе в будинку престарілих. Медсестра Катя пропонувала Петровичу розповісти синові правду, і він, може, забере його до себе. Та Яків Петрович заперечував, боявся що і сину буде непотрібним. А коли Юрій телефонував, він казав йому, що у нього все добре. Він знав, що син має приїхати на жовтневі свята. Під кінець вересня пані осінь подарувала теплі дні. У кімнату, де відпочивав Петрович, зайшла медсестричка Катя. Вона була усміхненою, радісною.

– Якове Петровичу, тут до вас гість, – Катя прочинила двері і когось покликала.

У кімнату зайшов Юрій. Він обійняв батька і заплакав, як мала дитина. Заплакав, як тоді в дитинстві, коли розбив коліно, мама була на роботі, а тато, який саме прийшов на обід, обробив рану, і пригорнув до себе сина сказав: «Ти козак, а козаки не плачуть». Він не сподівався побачити батька тут, не думав, що таке може бути… От і не стримався козак…

Юрій із дружиною переїхали жити в рідне село. Купили дім, забрали батька до себе. Дочок батько пробачив, але спілкуватися з ними не хоче. Коли вони з Юрієм приходять на місце спочинку мами, дружини, Яків Петрович завжди дякує їй за їхнього сина…

Автор – Людмила КОРНІЙЧУК.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page