Жанночко, ти не уявляєш, які я собі розкішні чоботи купила! Італійські! Фруїт! Ручної роботи! Шкіра м’яка, до лиця можна прикладати! А хутро! Просто фантастика! ─ захоплено хвалилася Наталка своїй подрузі по телефону.
─ Та ну… Таке взуття коштує божевільних грошей. Швидше за все тобі продали китайську підробку, ─ байдуже відповіла та.
─ Та ні! Справжні! Фірмові! Приїдь, сама побачиш.
Їхати не хотілося, але Наталя так наполягала, що Жанна погодилася.
Розглядаючи витончені зимові чоботи з усіх боків, гостя цмокнула губами і, нарешті, з почуттям легкої заздрості констатувала:
─ Слухай, а й справді ─ фірмові. Ти що, взяла кредит? Скільки вони коштують? Певно десь півтори твоєї зарплати!
Щаслива Наталя заливисто розсміялася:
─ Не повіриш! Лише тисячу віддала. Уяви! Таке щастя раз у житті буває!
─ Не може бути! Це ж копійки! Ану, розповідай, звідки чоботи?
─ Двоюрідна сестра запропонувала. Бачиш, новенькі. Навіть із етикеткою. Вона їх минулого року до кінця сезону купила, жодного разу у них не вийшла.
─ У неї що, атракціон щедрості? Де вона живе? Може й мені щось перепаде? ─ пожартувала Жанна, милуючись обновкою.
─ Це навряд чи, ─ не зрозуміла жарту Наталя, ─ вона майже все розпродала, вибрати нічого.
─ Ну дуже дешево, ─ подруга ніяк не могла заспокоїтись, ─ а чому ж це вона розпродає свої речі?
─ Вона влітку залишилася без чоловіка із двома дітьми. Синові чотирнадцять, доньці – десять. А найкращий друг чоловіка привіз підписати якісь папери. Вони мають спільну фірму. Сестра й підписала, не дивлячись. Їй було не до того.
Коли почала розбиратися, виявилося, що в неї тепер більше нічого немає: зосталася ні з чим. Ось тобі й найкращий друг! Отже, поки шукала роботу, поки приходила до тями, жила з дітьми на те, що встигла накопичити.
Тепер продає зайвий одяг та взуття. У неї стільки брендових речей було! Могла собі дозволити.
Мені запропонувала чоботи. У неї рідкісний розмір – тридцять п’ятий. І в мене такий самий. Ось на цьому я й зіграла.
─ В якому сенсі «зіграла»? ─ уточнила Жанна, яка уважно слухала подружку.
─ Вона мені зателефонувала, запропонувала чоботи за пів ціни. Це ─ 2000 гривень. Я, звісно, приїхала подивитися. Знала, що чоботи класні. Побачила ─ мало не зомліла. Поміряла ─ якраз. Ну, думаю, будуть мої. Тільки треба грамотно поторгуватись. Їй терміново потрібні гроші, а розмір ─ не ходовий: поступиться куди подінеться.
Жанна якось дивно подивилася на Наталку.
─ От я й почала скиглити, що чоботи подобаються, тільки грошей зараз немає. Вона запропонувала розстрочку. Я відмовилася. Сказала, що не можу жити у борг. А сама все на чоботи поглядаю: майже зі сльозами. От сестра мене й пожаліла. Сказала, мовляв, якщо так подобаються, бери за скільки можеш. Я й дала тисячу.
─ Та ти… артистка…, ─ у Жанни чомусь зіпсувався настрій.
─ В сенсі? ─ Наталя дивилася на подругу широко розплющеними безневинними очима.
─ Обдурила сестру, скористалася ситуацією… ─ Жанна раптом піднялася і попрямувала до передпокою.
─ Що ти хочеш цим сказати?
─ Що ти ─ молодець! Класні чоботи купила, ─ гнівний погляд подруги кидав блискавки, голос віддавав металом.
─ Жанночко, та ти що? ─ не витримала натиску Наталя, ─ чому ж ти злишся?
─ Я… Не злюся… Мені гидко…
─ Ти просто мені заздриш! ─ зойкнула Наталка.
Вона щиро не розуміла, що відбувається.
Жанна підійшла до дверей, взялася за дверну ручку і, раптом обернулася. Те, що вона сказала, Наталя незрозуміла й досі:
─ Не дзвони мені більше… Мародерка!
Svitlana Sushkо. Фото ілюстративне.
