Життя в чужій країні далось мені дуже не легко. То ж тільки говорять. що десь там у європах добре, але краще за все вдома, тепер я це точно знаю. Збиралась їхати тричі. а то й більше, але все мене відмовляла свекруха і чоловік. Зрештою, я таки не витримала і повернулась додому, вирішила сюрприз зробити. Проте, сюрприз мене чекав і неабиякий.
З Леонідом ми у шлюбі 15 років. Так голосно звучить, але воно якось і не віриться, ніби ось учора стояла у булуй сукні перед вівтарем, а тепер уже 15 років тому шлюбу.
Жили ми не надто багато. Усе наше життя було покладене на те, аби привести до ладу спадковий чоловіків будинок. Дальня родичка залишила Леоніду дім у селі не далеко від столиці. Ми одразу туди переїхали, почали робити ремонт. По сусідству виростали двоповерхові котеджі і паркани у мій зріст. а от ми ніяк не могли хоча б вікна і двері поміняти.
Їздили на заробітки, по краплині доводили до ладу усе те. Я й мамою дітям нормальною не була, адже увесь час по заробіткам. Залишала на бабусь і вперед. Ну а як, якщо то був єдиний спосіб забезпечити гідне життя собі і дітям.
От так рік за роком, кімната за кімнатою. Смішно і сказати, але лиш оце нещодавно ми таки змогли із чоловіком видихнути більш-менш вільно. Таки завершили ті вічні ремонти і навіть паркан гарний поставили. Аж тут – 22 рік.
Їхала я і гірко плакала, втім, як і всі тоді. Чоловік нас вивіз до кордону у невідомість, ми обоє розуміли, що так буде краще.
Майже два роки я пробула в Німеччині. Мені несказанно пощастило, адже я жила у домі прекрасних людей, які віддали мені верхній поверх і допомагали в усьому. Вже коли я на роботу пішла, вони й за оренду з мене брати грошей не бажали, ледь умовила. Діти в школі, я на навчанні і на роботі. Здається. що все у мене було прекрасно, от тільки туга за домом.
Важко те передати слова, та чи й є такі. Тільки той хто справді сумував на чужині за рідним домом знає, що то. Я тричі збиралась додому і тричі мене спиняв чоловік. Леонід і його мама мені категорично забороняли повертатись. Мовляв. там я у безпеці і їм спокійніше.
Зрештою, у кінці листопада, я таки зібрала речі і приїхала додому в Україну. Нікого не попереджала, вирішила зробити сюрприз. однак, сюрприз очікував на мене у вигляді незнайомців, які мешкали у моєму домі.
Я ледь видзвонила чоловіка і ніяк не могла втямити, що ж відбувається таке.
— Всі ті події показали мені добре. – виправдовувався чоловік пізніще, – що ідея із тим домом далеко від нашого села рідного, була з самого початку провальною. Жити далеко від свого роду і родини, то найгірше рішення. яке ми могли з тобою прийняти. Я дім продав. ми у мами мешкати моєї будемо, зрештою у неї місця вдосталь. Так ми всі будемо разом і в будь якій ситуації зможемо одне одному допомогти.
Я мала б залишитись назавжди, але вже й не знаю, а чи варто. Жити зі свекрухою я точно не буду ніколи, адже то авторитарна жінка. Слухати про окреме житло чоловік не хоче, адже то великі витрати і в грошах і в силі, а він не вважає їх доцільними нині.
І що мені тепер робити? Ніби й додому повернулась, а дому ж і не має. Ніби й сім’ю мала, але де вона тепер і чи буде?
Повертатись у Німеччину? Залишитись і спробувати навчитись терпіти свекруху? а чи зможу?
От як тепер бути? Як вчинити, аби потім не шкодувати?
07,12,2023
Головна картинка ілюстративна.
