Отож, познайомилася я з хлопцем, доволі милий, фотографії своїй відповідає. Ми пішли в кафе і дзвіночки вже були тоді, але я не хотіла брати їх до уваги.
Кафе Саша вибрав доволі середнє по якості, а проводжати мене вибрався до самого дому пішки. Це він так подав, що не може мене отак швидко відпустити від себе і не може наговоритися, бо я дуже чудова людина.
А я візьми і повір та шкандибай всю дорогу на підборах до чорних мозолів. Але ж яка я «чудова людина».
Далі він продовжував мені писати, а я відповідала доволі охоче, ми розмовляли до пізньої ночі і це було дуже романтично.
Далі ми ще кілька разів зустрілися подібним чином, але я вже вирішила взяти взуття на плоскій підошві, слава богу.
А якось мені Сашко написав, що мусить їхати з міста, бо не має де жити. Хазяйка збільшила різко квартплату, а інше житло теж дороге і прийдеться отак їхати.
– Ти не хвилюйся, якось зустрінемося. Але я муситиму доїжджати на роботу з мого села, тому будемо бачитися не часто.
Мене аж кольнуло серце – як же так? Я ж тільки-но знайшла рідну людину і на тобі.
– Давай, у мене поживеш, поки на ноги станеш, – вирвалося в мене саме собою, – Суто номінальна оренда буде.
Сашко втішився і не переставав мені дякувати, яка я просто чудесна людина. Він приїхав в той же день з двома сумками і почав у мене жити.
Звичайно, що я ніяку квартплату у нього не брала, а тим більше оренду. Ми разом ходили в магазин і купували їжу, правда, частіше розраховувалася я, але він обіцяв все мені віддати з першої ж зарплатні.
Далі йому зарплатню затримали, бо на ремонті щось напартачили і хазяїн вимагав переробити за їхній кошт.
– Ми новенького взяли, от він всю плитку й недобре порізав. А ми всі мусимо за це платити, – жалівся він мені.
– Господи, та я все розумію, на наступний місяць будеш сам продукти купувати, – кажу, а сама аж завмираю аби він не сказав, що на наступний місяць виїжджає.
Ні. Промовчав. Ура!
А як він хвалив мій борщ! Люди, це треба було записати десь, бо це була суцільна поезія. Так ніхто не кохав … мій борщ.
Я просто літала на роботу, з роботи в магазин, все наварювала та прибирала, а в кінці ще й прихорошувалася аби він побачив мене гарною. Сашко одразу хвалив. Яка я гарна, яка я газдиня і яка смаченна вечеря, і що я просто чудесна людина.
Далі він попросив у мене в борг.
– Ти не подумай, але така ситуація, що грошей нам ще не дали, а мені треба й на себе тратити – одягнутися, постригтися… Я тобі все віддам, клянуся.
В голові мені дзенькало, але як я могла не позичити гроші людині, з якою живу?
Через місяць Сашко борг вернув. Але не весь:
– Ти не подумай, просто зараз не можу більше вернути – у мами день народження і я дуже витратився на подарунок.
– Звичайно, мама – то святе,- сказала я, бо повага до матері, то дуже хороша ознака для чоловіка.
Правда, Сашко не спішив мене з нею знайомити. Все відтягував, що має роботи багато, то вона не вдома та й ми знайомі лише пів року.
Далі він знову позичив у мене гроші і так само віддав через якийсь час, але не повністю.
А потім я прийшла з роботи і не застала ні Сашка, ні його сумок. В моїй шкатулці не було прикрас, в коробці грошей, а телефон, який я думала, що забула вдома – теж був відсутній.
До правоохоронців я не пішла, бо що вони мені можуть вернути, коли найцінніше втрачено – моя самоповага…
Фото Ярослава Романюка.