fbpx
Історії з життя
– Знаєте, Ольго Петрівно, про що я хочу вас попросити? Тільки не ображайтеся на мене, я не хочу вас образити! У вас дуже брудно, і я вирішила почати з того, що приберу і вікна помию. Весна ж! А фіранки виперу. Можна?

Відбиток запустіння лежав на усьому: запилених меблях, брудних, давно не митих вікнах, старому паркеті.

Адже колись давно ця квартира сяяла чистотою і здавалася найзатишнішим і найріднішим куточком на світі! Як же давно це було!

Але хіба сім років – це давно? Дивлячись як рахувати! Для Ольги Петрівни вони здавалися вічністю. Вічністю, за якою, десь там далеко, в минулому житті, залишилося все – щастя, успіх, радість, любов, надія! Тепер немає нічого, навіть надії!

За матеріалами – “Є”.

Кожен новий день, подарований долею, ніс із собою тільки нові випробування. Де взяти сили, щоб їх подолати? На жаль, у житті іноді буває так, що людина залишається один на один зі своїми проблемами. Що ж, доведеться випити свою гірку чашу до дна!

Дзвінок у двері перервав ці невеселі роздуми. Подивившись у вічко, Ольга Петрівна побачила жінку, яку раніше ніколи не бачила, але двері відчинила.

Перед нею стояла молода панянка в легкому пальто і капелюшку, кокетливо насунутому на потилицю.

– Ви Ольга Петрівна? – з усмішкою запитала жінка. – А мене Яною звуть. Мене направили до вас із соціальної служби. Можна мені увійти?

Ольга Петрівна відійшла, пропускаючи гостю в квартиру. Раніше, в минулому житті, вона нізащо не повірила б ось так, одразу, людині, яку не знає, але з недавніх пір була рада будь-кому, хто постукає у її двері. Чого їй боятися тепер? Коли знає, що в будь-яку хвилину її може не стати.

Посадивши Яну на широкий диван у вітальні, Ольга Петрівна влаштувалася на кріслі навпроти, мовчки розглядаючи гостю. Хіба може ця молода жінка їй чимось допомогти? У неї, мабуть, в голові одне: як би швидше піти звідси. Дома, мабуть, і коханий, і діти. Це тільки в неї, Ольги Петрівни, немає нікого.

Під допитливим поглядом Ольги Петрівни Яна ніяково сказала, знявши капелюха і поклавши його поряд з собою на диван:

– Ви мене вибачте, що я без дзвінка. Взагалі-то, я завтра мала би прийти до вас вперше, але в сусідньому будинку живе ще один мій підопічний, я і вирішила заглянути від нього до вас. Ось мої документи. – Вона вийняла з сумочки і простягнула Ользі Петрівні паспорт і посвідчення працівника соціальної служби.

– І чим ви будете мені допомагати? – майже роздратовано запитала господиня квартири, повертаючи документи.

– Для початку підпишемо договір. А що, хіба вам не потрібна допомога? Ви ж живете одна, і дітей немає у вас. Чи це не так?

– Ні, все правильно. Чоловіка не стало місяць тому, тепер за мною доглядати дійсно нікому. А дітей у нас не було, Бог не дав. І я сподіваюся, що вам не доведеться довго ходити до мене. Чоловік ніколи ні нащо не скаржився, а пішов у засвіти раптово, уві сні. Так от я і залишилася в обнімку зі своєю самотою. Так і живу.

Ольга Петрівна казала це безбарвним тихим голосом. Хіба зможе молоденька дамочка в кокетливому капелюшку її зрозуміти? Зрозуміти безвихідь і сум, перед якими вона, Ольга Петрівна, колись сильна і вольова жінка, безсила у своїй слабкості. Взагалі, дарма вона навіть говорить це! Хіба можна висловити словами, що вона відчуває? Хто взагалі це зможе зрозуміти?

Піднявши очі на Яну, Ольга Петрівна зустрілася з нею поглядом і спохопилася, що сказала останню фразу вголос. Може, їй здалося, але в очах Яни вона побачила…. розуміння, жалість, співчуття, – що завгодно, але тільки не байдужість. Дивно! Навіщо вона зі своїм смутком Яні? Але, так чи інакше, це зворушило Ольгу Петрівну.

– Мені багато не треба, Яно, але якщо ви мені будете допомагати і навіть просто приходити, я буду щаслива.

Підписавши договір і провівши Яну, Ольга Петрівна знову залишилася одна. Не запалюючи світла, вона ходила ще довго у весняних сутінках по квартирі, човгаючи капцями, занурена, як завжди, у свої думки.

Наступного дня Яна прийшла до неї вранці, ледве Ольга Петрівна встигла поснідати і випити свої пігулки. Вона почувалася незручно від приходу Яни. Інша річ – медсестра. Це було буденно для неї, вона до цього звикла за довгі сім років. По господарству все робив чоловік, інколи невміло, але їй це було давно байдуже, а останнім часом, коли залишилася водночас сама, вона взагалі махнула на все рукою.

– Знаєте, Ольго Петрівно, про що я хочу вас попросити? Тільки не ображайтеся на мене, я не хочу вас образити! У вас дуже брудно, і я вирішила почати з того, що приберу і вікна помию. Весна ж! А фіранки виперу. Можна?

Ольга Петрівна не знала, що сказати. Навіщо їй це? Ще розплачуватися доведеться, а у неї немає грошей. Але, поки вона збиралася з думками, Яна швидко переодяглася і вже зав’язувала симпатичний фартух в червоний горошок, так що їй залишилося тільки згідливо кивнути. Щоб не заважати, вона просто пішла в спальню і лягла на ліжко.

Звідти їй було чутно, як Яна стукає віконною рамою, наливає воду, миє підлогу, а потім пере у ванній. Кілька разів вона зазирала до Ольги Петрівни, щоб запитати, чи не потрібно їй щось. Потім зайшла і сказала, що все зробила і може ще прибрати в спальні, якщо Ольга Петрівна не заперечує. Ні, це не Яна, а метеор якийсь!

– Яно, мені нічим вам віддячити зараз, але я щось придумаю!

– Ви хочете мене образити, Ольго Петрівно?! Адже я сама вам запропонувала прибрати, ви ж не просили! І взагалі, мені буде приємно, якщо у вас буде чисто! А вам хіба ні? Давайте пити чай, я чайник поставила.

Яна пішла під вечір, швиденько переодягнувшись і начепивши перед дзеркалом капелюшок, який дивом тримався у неї на потилиці.

– Я прийду в п’ятницю, а в четвер зателефонуйте мені, якщо захочете, щоб я вам купила продуктів. Гаразд? І тримайтеся, Ольго Петрівно!

Після того, як Яна пішла, Ользі Петрівні почало здаватися, наче в її будинку запахло весною. Треба ж! Це відчуття було яскравим і давно забутим. Квартира виходила на захід, і сонце, проникаючи крізь чисто вимиті вікна, весело відсвічувало на паркеті і меблях. І правда, весна ж!

Жінка підійшла до вікна і відчинила двері на балкон. Весняний вітерець увірвався до кімнати, заграв тонкою тюлевою фіранкою. Ользі Петрівні спало на думку порівняння цього вітерця з Яною. Це вона внесла його в її життя, яке давно здавалося безпросвітним і нестерпним!

У четвер ввечері Ольга Петрівна зателефонувала Яні і попросила її купити чого-небудь до чаю. Минулого разу у неї не знайшлося нічого, крім черствого батона, а їй дуже хотілося знову почаювати з Яною і поговорити. Вони, молоді, міркують зовсім не так, як люди похилого віку, і погляди на життя у них різні. Але як же їй подобається говорити з цією панною. Ех, якби у неї була донька, їй зараз могло би бути стільки ж років, як і Яні. Але доля не дала їй цього щастя, а тепер ось забрала і чоловіка.

Ольга Петрівна пригадала, як просила його взяти дитину з Будинку маляти, але чоловік опирався, а вона не стала перечити, бо дуже любила свого Олексія. Але, що гріха таїти, завжди шкодувала про те, що не змогла Вмовити чоловіка.

Навіщо тепер згадувати про це, життя прожите!

На ранок Ользі Петрівні було дуже погано, але думка про те, що прийде Яна, гріла серце і змушувала рухатися. Насилу піднявшись, Ольга Петрівна привела себе до ладу, щоб встигнути до приходу молодої жінки закип’ятити чайник і заварити чай. Але її все не було. Ближче до полудня вона занепокоїлася всерйоз і хотіла вже телефонувати їй, але пролунав довгоочікуваний дзвінок у двері. Ольга Петрівна заметушилася:

– Яно, чому так довго? Щось сталося? Я зачекалася тебе! Зараз будемо пити чай. Ти купила те, що я тебе просила?

– Ольго Петрівно, я на хвилинку до вас, тільки сумку з продуктами вам віддам і йду. Чоловіка із сусіднього будинку треба з шпиталю забрати. Ви вже не ображайтеся на мене, але це мій обов’язок. А до вас я зайду ввечері сьогодні, і ми неодмінно поп’ємо з вами чаю. Гаразд? Щось мені не подобається, як ви виглядаєте. Як ви почуваєтеся? Може, нам лікаря завтра викликати, сестричка походить?

Ольга Петрівна сумно зітхнула. Як поясниш те, що вона відчуває? Але Яна права, адже вона на роботі і не може відмовитися привезти старого з додому.

– Так, лiкаря мені треба, виклич завтра. – Вона знову зітхнула і боязко запитала: – А тобі не важко буде ввечері зайти до мене? Коли це буде? О котрій мені чайник ставити?

Яна, взявшись за ручку дверей, повернулась, підійшла до Ольги Петрівни і обняла її:

– Я неодмінно прийду! Не раніше 18.00, а ви тримайтеся! Гаразд?

Ольга Петрівна, увіткнувшись носом в її волосся, кріпилася щосили, щоб не розплакатися. Волосся у Яни пахло весною.

Автор – Лідія ПОДІЛЬСЬКА.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!