Знаєте, правду кажуть, що в тихому болоті водиться і моя невістка тому яскравий приклад. Десять років прикидатися, а тепер постати в усій красі, але ж вона не думала, що я теж багато що можу. Я до останнього вірила, що вона одумається і все вернеться на свої місця, але он вона що натворила.

Мій син не ангел, я не буду його захищати, але він завжди каявся перед Мар’яною, що то останній раз він гуляє, та й я її перераджувала:

– Дитино, то йому перейде, а ти родину збережеш. Будь мудра.

Так, я це казала, хоч мені хотілося сказати геть інше – чи вона в дзеркало давно дивилася. Я розумію, що діти малі, Тарасикові вісім, а Марті три роки, але ж все одно, сидить цілими днями вдома, то можна якось розчесатися кінець кінцем, а то закрутить ото на голові і ходить.

І це ще я не бачу її повсякденно, бо я їжджу на заробітки до Італії, чергуюся з кумою коло сеньйори.

Аж тут новина – вона вирішила поставити Василя на місце.

– Мар’яно, а ти подумала, де ти будеш жити з дітьми, – сказала я після довгих вмовлянь.

Так, мені вже самій набридло її вмовляти та співчувати, я сказала так, як є – квартира моя, то що вона виграє, коли піде від Василя.

Вона притихла, а тоді поїхала до батьків і таки подала до суду. Я тут вже мусила приїхати, бо як би без мене те все було. Приходжу в квартиру, а дитячих меблів нема. Ну, чекай, голубко, меблі я купувала!

Я тоді до свекрів і кажу:

– Раз така справа, що вже кінець родині та будете ділити все, то я дитячі меблі купувала, віддавай ноутбук Тараса, віддавай планшет Марти, скільки одягу я передавала, то вже хай буде, але цінні всі речі – то мої.

Вона очі витріщила, а що вона думала? Раз так хоче жити сама, то без мого усього. Звичайно, що діти ніяк не хотіли розпрощатися з гаджетами, але хай вона бачить до чого їх довела, бо я такого нічого не хотіла.

– Віддайте бабусі, – каже, – я вам нові куплю.

– На які гроші, люба? Ти вдома сидиш який рік, що ти робити вмієш? Ти ще прийдеш до Василя і бажано аби по швидше. А ви, дітки, будете це все мати у бабусі, я вам буду давати всім цим бавитися.

Я добра людина, дуже добра, але, коли моєю добротою, отак по підлозі, то вже мене вибачте.

Але який день, а онуки до мене не йдуть, я тоді їй телефоную в чому річ, а вона й каже, що мати її з роботи розрахувалася і буде їх глядіти, а вона йде на роботу. Ну ви уявляєте? Я вдома, мій чоловік на пенсії вже, то він часто онуків до нас забирав, а тепер ми не маємо права бачитися з ними?

Я тоді зі свахою переговорила, щоб якось чергуватися, бо ж то геть ситуація виходить за межі.

Та й погодилася і я взяла дітей до себе і розказала їм, що все у них було чудово, і кімната власна, і затишок, і комфорт, а тепер вони сплять на розкладному дивані і дивляться з дідусем мультики по телевізору.

– Мама може все виправити, просто вона не хоче, не хоче аби у вас все було як раніше.

І де я сказала неправду? А вона мені ввечері телефонує, що я можу бачитися з онуками лише в її присутності чи в присутності її матері! Ну це вже ні в які ворота не лізе!

Я сказала Василеві, що ми маємо все зробити аби вони жили з нами, бо вона не може дітей забезпечити ні нормальними умовами, ні матеріально, а он що витворяє. Я їй швидко покажу, де її місце. а така була тиха та мила, а он що з неї вилізло. Невдячна одним словом, бо як так залишити нас без онуків?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page