Знаєте, я з акторськими здібностями свекрухи була знайома, звісно, але такої вистави не очікувала. Як тільки ми повідомили, що Артема в інше місто переводять, її ледь уперед ногами не винесли. Горланила так ніби прощалась на віки: “На кого ж ти мене синочка, саму тут залишаєш? А як же ж я без тебе житиму стара і немічна?” Ага. Прямо у 68 і стара і немічна.
Наскільки я свого чоловіка люблю, настільки у мене не має любові до його матері. Оте її вічне: “Я тобі життя дала. Я тебе виростила. Ти повинен”, мене із себе виводило.
Ніби я не мати двох дітей. ніби не розумію, що подвигу тут абсолютно ніякого. Бачу ж що їй подобається коли я обурюсь тим, що він їй увагу приділяє, от і телефонує ледь не щоденно.
Я подібного не знаю і не бачила. Дивно. як та жінка на запасні частини досі не розсипалась. То голова у неї, то нога, то руки, то крутить, то носить, а то вивертає. І все! Без єдиного сина вона не годна нічого сама зробити.
Летить мій чоловік через усе місто до мами, аби просто за руку потримати, бо їй щось таке наснилось лихе. А чи підкрутити кран, бо прокапує, а сусіда-слюсаря, вона не хоче просити.
Чоловік з роботи не додому йде, а до мамочки своєї. Бачте, пані себе старою вважає і сама без підтримки сина вийти подихати свіжим повітрям вона не може. Або в поліклініку сходити. Інші пенсіонери те за радість мають, а тут прямо Артур повинен за ручку тримати і про все домовлятись.
А чоловік мій теж. Вона кличе, а він біжить. Прошу хоч раз відмовити, а він червоніє і говорить, що не зможе спати спокійно, адже мама у нього старенька і він як син зобов’язаний.
Цікаво виходить, що як у сина у нього обов’язки є. а як у батька і чоловіка ну жодних.
А тут по роботі його переводять начальником у Мукачеве. Люди добрі, то ж за пів світу від свекрухи нашої. Я аж плакала від щастя, коли почула ту новину. Це ж треба такої радості несподіваної.
Я готова вже була їхати, як тільки він те сказав. та Бог із ним, можна і без речей гублячи тапці. аби подалі від свекрухи і вічного “синачка, прийди”.
Ой, треба було бачити оту виставу яку влаштувала чоловікова мама, коли дізналась, що ми на інший кінець країни переїздимо. Знаєте, не здорова людина сил не матиме так горланити і голосити. А які рухи? А слова? Я б поаплодувала і сльозу пустила, але не той випадок.
І раптом вона сиротою залишиться. І ми її покинули на призволяще. і стара вона і немічна. І не буде кому склянки води подати. І жодної живої душі поруч. Навіть сусідка прибігла на те її волання. Думала вже, що чоловіка мого і справді не стало. бо через стінку чула таке, що лиш коли вже відспівують, матері кажуть.
І знаєте що? Артур вийшов від мами і його ледь швидка з дому не забрала. Він хлипав речі збираючи, що підвів маму. Уже почав був казати, що її з нами узяти треба і що вона без нього і справді дух спустить.
Ну от тепер речі зібрано,документи зі школи забрано, а мій чоловік раптом заявив. що погарячкував і серйозно роздумує над тим, аби відмовитись від посади, про яку міг тільки мріяти. Йому байдуже і на зарплатню втричі більшу і на те, що ми з цієї квартири з’їхати за три дні уже повинні. Очі скляні6 “Я не зможу покинути маму одну”.
Люди добрі, може хто мав такі негаразди із свекрухою. Ну підкажіть мені, як сім’ю урятувати?
Головна картинка ілюстративна.
