Павло Діброва повертався з сільмагу, спираючись на ціпок та відсапуючись, і дивувався сам собі: йде ж по рівній дорозі, не під гору, а ступати так важко, ніби хто до ніг пудові гирі поначіплював. От і дожився, от і нема здоров’я. Зітхнув: літа-літа… А душа не хоче з ними миритись, прагне чоловік ще до чогось рук докласти.
Холодний осінній вітер студить старому обличчя, жбурляє в очі рідкі пухнасті сніжинки та котить під ноги слухняне жовте листя.
Біля Сидоренчишиного двору від невеселих думок його відволікли сердиті жіночі голоси. З цікавістю прислухався — будуть для дружини Одарки новини…
— Знов його принаджуєш! Скільки разів я тобі говорила, щоб і до двору не пускала, а ти таки своєї! Він уже зовсім відбився від дому, — захлинаючись, строчила Сидоренчиха.
Її молода сусідка марно намагалася дочекатися паузи, щоб сказати бодай кілька слів на своє виправдання. Тому, побачивши Павла, голосно мовила вже для нього:
— Та чи ж я винна, що він за мною слідком бігає! Нагодуй його, то й не тікатиме з двору.
Повернулась і пішла в хату, грюкнувши дверима.
Старий засміявся сам до себе: вигадають же отаке бісові жінки! Не мають ніякого клопоту, то за кота лаються, ніби за приймака. Ну хай Сидоренчиха стара та одинока, а навіщо Наталці той кіт? Певно, через те, що чоловік десь утік від неї, бо дітей у них не було, вона й чужому котові рада. Годує його, пестить. Мала б дітей, то не були б зобиджені, як ото у сусіда Віктора. Якби ж то їм така мати…
Старий раптом швидше застукотів палицею по дорозі, заспішив.
«А чом би й ні? — підганяла його несподівана радісна думка. — Сам візьмуся за це діло!».
Ввечері Павло Діброва постукав до свого сусіда. Молодий господар відчинив йому двері, тримаючи на руках дворічного малюка. Худенький замурзаний хлопчик, по-своєму белькочучи, вказував ручкою на каструлю, в якій щось варилося. З його жесту і блиску чорних оченят було видно: малий хоче їсти.
Чотирнадцятирічний Сашко сидів навпочіпки біля плити, підкладав сухі дрова, теж щомиті кидаючи погляд на паруючу каструлю. «І цей голодний», — зітхнув чоловік.
Господар запросив його сісти, а сам, передавши малого Сашкові, почав мити посуд. Довелося Павлові сидіти й чекати, поки господар із дітьми повечеряє. І лише тоді, коли Сашко ввімкнув телевізор, гість наважився:
— Вікторе, давай вийдемо, покуpимо…
Той покірно пішов за гостем. Закуpили. Помовчали. Врешті Павло озвався:
— Шкода мені тебе, Вікторе, — по-людському і по-сусідському. Я ж із тобою щодня стрічаюся і весь час болить у мене душа за тебе та твоїх діток. Тож послухайся, сину, моєї поради, я її в своєму серці зважив і оце приніс на твій суд. Одружися з Наталкою Зубенчихою. Матимеш собі гарну дружину, а дітям — матір. Я людей відчуваю, поганого не пораджу.
Віктор стиснув пальці, аж суглоби затріщали.
— Та хіба піде вона за мене? — мовив безнадійно.
Павло підбадьорливо поклав руку на Вікторове плече:
— Вище голову, синку! Ходімо до Наталки…
Навіть у сутінках старий помітив, як радісно сяйнули очі в сусіда. Потупцяв слідом за ним до хвіртки.
…І знову — пізня осінь. Б’ються у вікно сніжинки впереміж із великими краплями дощу і стікають по шибці, залишаючи по собі довгу прозору доріжку. Сумно в хаті самотній бабусі Одарці, сльози самі на очі навертаються, коли здумає, що вже третю осінь зустрічає без свого вірного друга. Відійшов Павло, і їй зовсім кепсько було б, якби не Наталка, дружина сусіда Віктора. Прибіжить, допоможе, що потрібно, повну хату нащебече та й додому. Ніколи їй засиджуватися. Має велике господарство, і чоловіка та діток треба доглянути, щоправда, старшого нещодавно в армію випровадили.
Рипнули двері, і в хату влетіла молодиця, аж хустка зачепилася за двері і впала з плечей. Біляве коротко підстрижене волосся розсипалося і впало на очі. Жінка тріпнула головою, відкидаючи пасмо назад, і засміялася, тримаючи праву руку за спиною. А тоді не видержала й підняла над головою білий конверт. Бабуся швиденько змела зі столу сухі крихти і постелила чистого рушника.
— Сідай, дитино, читай, а я послухаю.
Наталка розгорнула аркуш.
— Люба моя… матусю, — прочитала, і її голос затремтів, урвався. Передихнула.
— Це ж перший раз він так до мене звертається. Ви тільки послухайте, що далі пише: «Пробач мені, дорога моя, що раніше так тебе не називав. Хочу, щоб ти зрозуміла причину цього: дуже багато горя заподіяла мені жінка, яка наpодила мене на світ. Коли ти прийшла до нас, я добре пам’ятав її — завжди випившу, занехаяну, грубу. І серце моє закам’яніло. Я тільки тут, в армії, остаточно зрозумів, ким ти стала для мене, Толика й тата. Гадаю, мамо, колись я сповна віддячу тобі за турботу і доброту».
— А малий, здається, відразу назвав тебе мамою? — перервала старенька сусідчину мову.
— Так. Своєї ж Толик не пам’ятав, не те що Сашко, — Наталка щасливо всміхнулася, пригорнувши листа до грудей, і ледь чутно мовила:
— Синочки мої…
Автор – Світлана ТИМКО, смт Олександрівка Кіровоградської області.
За матеріалами – Українське слова.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
Фото – ілюстративне(pixabay.com).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
