fbpx
Історії з життя
Зранку, на порозі, з’явилася тітка Валя. Загадково усміхнулася: «Клич, Любо, старостів до мого дому. Хай думають, що він – ваш. Тут головне – перше враження. А коли усі правду дізнаються – пізно буде

Давно, коли Люба ще була маленькою, вона запитала маму, що таке щастя.

«Щастя, доню, коли здається, що в тебе раптом виростають крила і тобі хочеться піднятися у височінь, щоб обійняти весь світ», – мовила мама. Здається, подібне відчуття оволоділо Любою, коли Віктор запропонував їй одружитися. Дарма, що подруги з курсу запевняли: йому, великому начальнику, вона – не пара, пише газета “Наш День“.

Легкою пір’їнкою бігла дівчина з автобуса додому, щоб поділитися новиною з мамою. Як завше, застала у них тітку Валентину, їхню сусідку, котра давно стала для них своєю. Тож радістю поділилася з обома…

Люба аж світилася від щастя і ніяк не могла зрозуміти, чому на обличчі мами вималювалася гірка складка. «Навіщо поспішати, Любо? Ти ще така юна! І взагалі, як ти приведеш таке панство у нашу вбогу оселю? Сама ж казала, що у місті в них – великий особняк. Спершу закінчити навчання слід. Коли на роботу влаштуєшся, будемо відкладати кошти, щоб хату поправити. Не в силі я одна», – мовила матір. «Христе, заспокойся. Щось придумаємо», – тітка Валентина була на боці Люби.

Матір не спала всю ніч. Люба чула із сусідньої кімнати її невтішне схлипування. Вчорашня казка, що мелодією забриніла у дівочому серці, перелилася у гірку тугу: мабуть, мама права, усі кошти йдуть на її навчання. І вони з Віктором справді різного соціального рівня.

Зранку, на порозі, з’явилася тітка Валя. Загадково усміхнулася: «Клич, Любо, старостів до мого дому. Хай думають, що він – ваш. Тут головне – перше враження. А коли усі правду дізнаються – пізно буде: свекор зі свекрухою встигнуть тебе полюбити, потім –дитинка народиться, тож простять тобі».

Дім у Валентини – новий, просторий. Її чоловік із сином багато років на заробітках, то ця краса виросла швидко, як у казці. Біля дому – візерунчаста брама, розкішний сад. Валентині довго доводилося переконувати Христю, аби та погодилася на таку пропозицію. «Давно овдовіла, проте і доньку навчає, і маєток такий надбала», – перешіптувалися свати на заручинах. Валентина, котра ніби-то у гості була запрошена, розуміюче підморгувала Христі: «Бач, а ти так хвилювалася!» Та Христя, як і Люба, бажали, аби чим швидше закінчилася ця гостина, що тяжіла їм, наче панцир. Вони уже шкодували, що погодилися на ідею сусідки.

Як і домовилися, весілля святкували у міському ресторані. З гостей від молодої були лише дружки і Христя з Валентиною, адже близької родини у них не було. Христя, спродавши худобу, щедро обдаровувала наречених. Стала підгодовувати для них молодняк.

Закінчивши училище, Люба пішла у декретну відпустку. З появою малого Матвійка у їхній сім’ї з’явилися приємні клопоти. Дідусь із бабусею з рук не спускали онука.

«Навіщо матері одній такий великий дім? Могла б продати його. І за отримані кошти купити у нашому місті однокімнатну квартиру. Ще б пристойна рештка зосталася», – якось почала розмову свекруха. Люба застигла. Швидко перевела розмову на інше.

Вона чудово розуміла, що шила в мішку – не сховаєш, і правда, рано чи пізно, відкриється. Уже сама хотіла зізнатися, та щоразу думала – не нині, хай іншим разом…

День, якого Люба так боялася, таки настав. Якось Віктор зауважив, що Христі важко до них їздити, то, може б, поїхали до села, адже він був там іще на заручинах. Заодно і про продаж хати поговорять.

Люба розплакалася: «Нема що продавати мамі. Усе тітка Валя придумала…»

Її сповідь неабияк розлютила свекруху: «Обдурити нас хотіли? Я відразу розпізнала, що не нашої ти верстви, невісточко! Усе ясно – до міста захотіла! Тому й вийшла заміж на дванадцять років старшого за себе! Безсоромна!»

Того вечора Віктор не зайшов у їх спальню. Вранці мовчки пішов на роботу. Навіть до Матвійка не заглянув… Правда про мамину хату вимурувала незриму стіну між ними. Люба не розуміла: а як їхнє кохання? Син? Невже є щось в житті важливіше?

Щоденні докори свекрухи, відчуження Віктора… Люба не в силі була більше терпіти. Навмисне, щоб бачила свекруха, стала збирати сумку зі своїми і синовими речами. Сподівалася, та зупинить її, але… «До своїх хоромів збираєшся? Гадаєш, Віктор плакати за тобою буде? Він знайде жінку гідну собі», – як заведена, строчила свекруха. Де й поділася її любов до онука!

Змарніла, пригнічена, з дитиною на руках повернулася Люба додому.

«Не плач, доню. Виростимо Матвійка. Молочко своє є, сир та сметанка – проживемо», – як колись, у дитинстві, гладила Любу по голові мати. Тулила до себе онука…

У своїй хаті Любі навіть дихалося вільніше. Та все ж сподівалася, що Віктор приїде і забере її. Марно… Згодом дійшла звістка, що в нього з’явилася інша, їхнього кола жінка. Люба ніяк не хотіла повірити в це, доки Віктор не подав на розлучення. Минали роки. Її надією і гордістю став син.

Після  того як несподівано не стало Любиної матері, жінка влаштувалася на роботу медсестрою у притулок для престарілих. Матвій закінчував університет. На роботі і зустріла його, Сергія, працював у притулку завгоспом. «Старий холостяк», – казали про чоловіка.

Люба уже й не пам’ятає, коли його ім’я заполонило її серце. Тоді, як він підхопив її, коли спіткнулася за сходину, чи, може, коли приніс їй букет із чорнобривців і кленових листочків? Вона тоді ще зауважила: «Яка красива композиція! І він, Сергій – красивий також!» Відтоді в ординаторській на її чергуваннях з’являлися дивовижні композиції з каштанів, жолудів, горобини…

Одного осіннього вечора він знову з’явився на її чергуванні. «Поговорити треба», – сказав несміливо. «Що сталося? Я, по-правді, тебе не чекала!», – відповіла Люба, а серце підказувало протилежне: «Чекала, усе життя чекала». За вікном стукали каштани, шурхотіло листя, а Сергій, милуючись вродою цієї тендітної жінки, не соромлячись вихлюпував з душі те, що тягарем снувало у ній багато літ. Чому досі не оженився? Бо усі молоді роки доглядав за хворою матір’ю, в якої, окрім нього, нікого не було.

Два роки тому Господь покликав її до себе… Уже й не вірив, що колись покохає. Доки не зустрів її, свою Любу, свою Любов…

«Благаю, виходь за мене!», – сказав Сергій несподівано. І знову, як колись, дивне відчуття оволоділо Любою. Коли хочеться піднятися у височину, щоб обійняти весь світ… А ще зробити комусь щось приємне.

Ось, хоча б оцій старенькій, яка сидить на лавочці серед кленового килимка. Зіщулена, мов полохлива пташка, вона втупилася очима у вікно ординаторської і не спішить заходити в кімнату. Хто вона? Як сюди потрапила? Мабуть, як і більшість підопічних, теж одинока. Люба підійшла до старенької, щоб пригостити печивом. Щось знайоме здалося їй у цьому насупленому погляді, у родимці над правою бровою…

Люба пильніше вдивляється в жінку, а та, відвівши очі вбік, ледь чутно мовить: «Ти не помилилася. Це я, Любо. Вікторова мама».

О, Боже, як же вона не впізнала її раніше?

«Бачу, ти щаслива Любо. Літа ніби й не торкнулися тебе», – додала бабуся. Перемішуючи слова з напруженими паузами розповіла, що після того як пішов у засвіти чоловік Віктор з дружиною виїхав до Іспанії. Ніби-то на рік, а вже минуло п’ять, як привіз її сюди.

Здається, і не думає повертатися, бо подав оголошення про продаж будинку.

Кілька днів Люба ходила, як не своя. Сама дивувалася, що їй стало жаль цю жінку. Ніби й не вона зламала її життя. Утім, може, це доля? Бо тепер у неї є Сергій, її запізніла, але така світла любов! Врешті, Люба розповіла про все вдома. «Забери її, мамо. Усе ж таки вона – моя бабуся», – сказав Матвій.

Уся вулиця вийшла подивитися, як онук зустрічав з автівки стареньку.

«Як бачите, ми і досі живемо у маминій хаті. Сергій обіцяв новий дім збудувати. Він у мене – майстер на всі руки, – радісно щебетала Люба. Та цієї старої хатини розвалювати не будемо. Вже вирішено. Це – пам’ять про минуле покоління. І хай майбутні онуки торкнуться її…»

Легка, як відблиск вранішнього сонця, усмішка засвітилася на обличчі бабусі. «Ти така добра, Любочко. І син у тебе хороший. І хата твоя така тепла, затишна. Це тому, що у ній панує любов. Те, що найголовніше у житті людини. На жаль, я зрозуміла це пізно…»

Марія МАЛІЦЬКА.

You cannot copy content of this page