Треба ж, тридцятьь років пройшло, а він і далі смішно сутулить плечима. Якби я була нафарбована і в новому пальто, то неодмінно б його наздогнала і спитала про справи і життя загалом.
Але сьогодні у мене кепський вигляд, хоча у мене вже який рік такий вигляд, але сьогодні наче на зло окуляри ледве тримаються на вусі, обмотала їх скотчем і думала таки дотягнути до завтра, щоб піти і змінити на нові, плащ старий одягла, бо ж в супермаркет вибігла, а не на роботу, взуття таке саме, лиш купи тримається…
Ох, Ігор… А ми ж любилися студентами, дуже. Такий був мій рицар, який казав, що залюбки захистить мене від злого вітру і життєвих негараздів.
Весілля було студентське на третьому курсі – розписалися і накрили стіл в нашій кімнаті, веселилися до ранку аж нас комендант мусив розганяти.
А потім почалося вже життя на новому рівні – оренда квартири і суперечки, хто має готувати їжу, бо ж заробляли ми однаково, а тут ще додаткова зміна.
Чубилися через кожну дрібничку, слово і косий погляд. Якось ми посварилися і я вискочила з квартири зі словами, що більше ніколи не буду жити з таким дріб’язковим чоловіком.
А він не вибіг за мною, отже, я йому не була цінна, не боявся мене втратити і я подала на розлучення.
Ділити нам не було чого і кожен був переконаний, що ошукався в найщиріших своїх почуттях і вчинках, а, особливо, в сподіваннях.
Чи згадувала я ці роки за Ігоря? Звичайно, частіше з теплотою, бо чомусь ті спогади були яскраві, а все подальше моє життя були буденним – робота і робота, якійсь короткочасні романи, в тридцять років ще одна спроба шлюбу і хоч дитина у мене є і то добре, тепер он онука маю, такий потішний.
Більше ми в магазині не стикалися, але я все одно виходила в супермаркет при повному параді, бо мало що може бути. І ось ми знову ніс до носу стикнулися в тому ж супермаркеті, я в нових окулярах, а у нього нове пальто.
Обмінялися «О, які люди» і почали неспішну розмову про те, що та як в житті сталося:
– Я одружився з жінкою, яка дуже хазяйновита і ще й працює на хорошій посаді, такі смачні запіканки готує – пальчики оближеш. От, допомагаю їй як можу – ходжу за покупками, бо я нею дорожу. А ти що?
– Та я теж живу вже роки з Василем, теж смачненьке стараюся йому приготувати, бо він рибу просто обожнює. Він айтішник і працює з дому, гроші просто на все є, я майже не готую, бо все замовляємо готове. Відпочинки за кордоном і таке інше. Я щаслива.
Роз’їхалися ми візками і наче закрили назавжди двері в щось справжнє. Так, вдома мене чекає Василь, але кіт і я ніколи не відпочивала за кордоном. Господи, вже голова сива, а далі той гонор… Кому від нього добре? Мені?
Викликала ліфт в своїй панельці і чекаючи, рилася в пошті, одна реклама, все яскраве і пусте.
– Зачекайте на мене, – пропихтів голос, коли я вже в ліфт заходила.
Треба ж .. Ігор.
– Я роки тут живу, а тебе вперше бачу, – кажу йому.
– Та я недавно переїхав.
– Не могла твоя жінка вам квартиру купити в новобудові?
– А твій айтішник не міг?
Я замовкла. Треба ж колись ставати дорослою, навіть, коли тобі за п’ятдесят.
– Ходи, познайомлю, – сказала йому я і потягла за руку на своєму поверсі.
Василь вибіг моментально на звук і я їх представила один одному.
– Твоя теж така?, – питаю його і сміюся.
– Так, тільки вона з рижими смужками, – засміявся Ігор.
Сіли ми на кухні, я запарила гербати, і ми почали говорити… А там вже й не могли спинитися і з’їхалися.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
