Зустріла я Ігоря в магазині випадково, я б і не помітила нічого, якби не почула біля себе дивний рух – людина з усього розгону пригальмувала біля мене з візком, а потім дуже різко поїхала в зворотному напрямку. І на ось цей рух я підняла очі і побачила, як від мене зі швидкістю віддаляється дуже знайома постать

Треба ж, тридцятьь років пройшло, а він і далі смішно сутулить плечима. Якби я була нафарбована і в новому пальто, то неодмінно б його наздогнала і спитала про справи і життя загалом.

Але сьогодні у мене кепський вигляд, хоча у мене вже який рік такий вигляд, але сьогодні наче на зло окуляри ледве тримаються на вусі, обмотала їх скотчем і думала таки дотягнути до завтра, щоб піти і змінити на нові, плащ старий одягла, бо ж в супермаркет вибігла, а не на роботу, взуття таке саме, лиш купи тримається…

Ох, Ігор… А ми ж любилися студентами, дуже. Такий був мій рицар, який казав, що залюбки захистить мене від злого вітру і життєвих негараздів.

Весілля було студентське на третьому курсі – розписалися і накрили стіл в нашій кімнаті, веселилися до ранку аж нас комендант мусив розганяти.

А потім почалося вже життя на новому рівні – оренда квартири і суперечки, хто має готувати їжу, бо ж заробляли ми однаково, а тут ще додаткова зміна.

Чубилися через кожну дрібничку, слово і косий погляд. Якось ми посварилися і я вискочила з квартири зі словами, що більше ніколи не буду жити з таким дріб’язковим чоловіком.

А він не вибіг за мною, отже, я йому не була цінна, не боявся мене втратити і я подала на розлучення.

Ділити нам не було чого і кожен був переконаний, що ошукався в найщиріших своїх почуттях і вчинках, а, особливо, в сподіваннях.

Чи згадувала я ці роки за Ігоря? Звичайно, частіше з теплотою, бо чомусь ті спогади були яскраві, а все подальше моє життя були буденним – робота і робота, якійсь короткочасні романи, в тридцять років ще одна спроба шлюбу і хоч дитина у мене є і то добре, тепер он онука маю, такий потішний.

Більше ми в магазині не стикалися, але я все одно виходила в супермаркет при повному параді, бо мало що може бути. І ось ми знову ніс до носу стикнулися в тому ж супермаркеті, я в нових окулярах, а у нього нове пальто.

Обмінялися «О, які люди» і почали неспішну розмову про те, що та як в житті сталося:

– Я одружився з жінкою, яка дуже хазяйновита і ще й працює на хорошій посаді, такі смачні запіканки готує – пальчики оближеш. От, допомагаю їй як можу – ходжу за покупками, бо я нею дорожу. А ти що?

– Та я теж живу вже роки з Василем, теж смачненьке стараюся йому приготувати, бо він рибу просто обожнює. Він айтішник і працює з дому, гроші просто на все є, я майже не готую, бо все замовляємо готове. Відпочинки за кордоном і таке інше. Я щаслива.

Роз’їхалися ми візками і наче закрили назавжди двері в щось справжнє. Так, вдома мене чекає Василь, але кіт і я ніколи не відпочивала за кордоном. Господи, вже голова сива, а далі той гонор… Кому від нього добре? Мені?

Викликала ліфт в своїй панельці і чекаючи, рилася в пошті, одна реклама, все яскраве і пусте.

– Зачекайте на мене, – пропихтів голос, коли я вже в ліфт заходила.

Треба ж .. Ігор.

– Я роки тут живу, а тебе вперше бачу, – кажу йому.

– Та я недавно переїхав.

– Не могла твоя жінка вам квартиру купити в новобудові?

– А твій айтішник не міг?

Я замовкла. Треба ж колись ставати дорослою, навіть, коли тобі за п’ятдесят.

– Ходи, познайомлю, – сказала йому я і потягла за руку на своєму поверсі.

Василь вибіг моментально на звук і я їх представила один одному.

– Твоя теж така?, – питаю його і сміюся.

– Так, тільки вона з рижими смужками, – засміявся Ігор.

Сіли ми на кухні, я запарила гербати, і ми почали говорити… А там вже й не могли спинитися і з’їхалися.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page