– Та, що я таке зробила, – питаю її, – Хлопець хороший, має добру роботу. Чого тобі ще треба? Ти в паспорт подивися, а тоді мені такі речі говори!
Знаєте, я в її юні роки дуже боялася аби вона мені в подолку не принесла, а тепер вже й не дочекаюся тих онуків. Жені вже тридцять сім, а на горизонті нікого! Нікогісінько!
– Доню, – кажу я їй, – Що ти вимоги такі до чоловіка ставиш, як до якоїсь принцеси? Ти людина і чоловік – людина, то міряй адекватними мірками.
– Я не хочу міряти – він мені має підійти по всіх моїх вимогах, – каже Женя.
– Дитино, то в кіно вимоги та подвиги, а в житті – квітку тобі принесе раз в рік без нагадування – вже подвиг!
І що? Хоче слухати? Ні. Того й в дівках дотепер сидить!
І ось я свої подрузі виливала душу та й сказала, що вже не маю надії на її особисте життя. а вона й каже:
– В мене син такий самий – геть безпорадний, поки носом не тикну – нічого не побачить. Давай їх познайомимо, а як пощастить, то й свахами будемо!
Чоловік мій був категорично проти такого:
– Ти ще до свах звернися… Хай собі дитина живе так, як їй хочеться!
– Ти онуків хочеш? Тоді мовчи!, – відказала я.
Все зробили, що в наших силах: звели до одного ресторану, вмовили прийти, що коштувало – не питайте, від нервів одні шмаття.
І тут вона приходить і заявляє таке:
– Ти хоч розумієш, що він мені зробив?
Виявляється, цей хлопчина вже «познайомився» з моєю Женею і то так дуже ефектно.
Йшла вона з приміщення офісного центру, де працює і вже взялася за парасольку, як оцей хлопчина відкрив двері і з усього маху по парасольці. Та в друзки!
Женя, звичайно, обурилася, а той давай вибачатися та перепрошувати. А надворі ж дощ, то Женя й не слухала, що той белькоче, бо хотіла якнайшвидше добігти до зупинки. А він же не відстає!
Забіг за нею в автобус.
– Вибачте, будь ласка, дайте мені ваш номер, щоб я міг вам віддати парасольку.
– Та пусте, – відказала Женя, бо давати першому-ліпшому номер телефону… вона, що нинішня?
А далі знову з цим хлопцем біда – надійшли контролери, а він і без квитка! Влупили йому штраф ще й вивели. Женя вже зітхнула з полегшенням, що все отак сталося.
Але хлопчина виявився дуже настирливим і на наступний день вже чатував на Женю з парасолькою біля офісу, ба більше – ще й кави купив, щоб перепросити і ту ж каву на неї й розлив, коли віддавав парасольку.
Тепер почав говорити, що заплатить за хімчистку пальта.
– Мамо, мені не так та пляма пекла, як та гаряча кава! І, коли я дякувала всім богам на небі , що тільки цим і відбулася, ти отак мене підставила і звела з ним в ресторані?
Я вже не хотіла доні казати, що то син тітки Наталки… і я дала їй Женін номер…
Не дивно, що на наступний день дитина вже мені виговорювала:
– Мені що тепер, телефон змінити? Ти чим мамо думаєш!?
– Не чим, доню, а про що! І тобі над цим варто замислитися. Ну, незграбний він трохи… і що?
Я вже не знаю, як там було, але бачу, що він телефонує, бо вона підписала його «нещастя» і я вже розумію про кого. Так от, телефонує день, далі другий, а вона наче й дратується, але номер його не блокує.
Тому я подзвонила до подруги і кажу, що якщо хлопець з серйозними намірами, то хай приходять в гості обоє. І, знаєте, отак потроху-потроху і вже вони й зустрічатися почали, а цього річ у нас онучка перша з’явилася.
Але найголовніше, що Женя дивитися на маленьку і каже:
– Господи, чого я тебе так довго не хотіла? Ти ж таке чудо!
І все. Я вважаю, що майбутнє у моєї доньки визначене і буде щасливим, адже діти – то завжди добре.
Фото Ярослава Романюка.
