Вона чує, як в палаті шепочуться молоді жінки і дівчата, дивуються, що вона пригортає малюка і вся світиться.
– Навіщо в такому віці дітей на світ приводити, – шепочуться або й вголос кажуть, коли вона виходить.
– Це ж дитина яка буде?
– А хто піклуватиметься, вона ж уже он яка.
Наталі ж лише сорок п’ять… Просто ці коси і борозни. Але тепер все буде по-іншому, тепер вона не сама. І родина у неї звичайна, і доля така ж була до заміжжя: батьки любили та леліяли, в школі добре вчилася, інститут з відзнакою закінчила, робота почесна, але малоприбуткова.
Аж тут кохання, таке як в кіно. На всеньке життя.
Микола був просто неймовірним і вона часто щипала себе за руку – чи не сон це? Чи дійсно такі чоловіки бувають? Коли ж син з’явився на світ, то не відходив від дитини і спеціально взяв відпустку аби вона прийшла до себе. Вставав до малюка серед ночі, гуляв з ним після вечері, хоч як і всі хотів посидіти перед телевізором на дивані.
– Коли виросте, тоді й посиджу, – казав і обіймав її, – Він такий гарний, коли спить, не можу намилуватися…
Вже й в школу ведуть вони сина, все разом і думають про сестричку…
Але та подія забрала все. Сутінки, туман, дорога і…
В одну мить вона збіліла, не знала чого ще на світі. Все думала, а якби вона тоді не затрималася на роботі, а якби не така відповідальна, а якби сніг не випав, а якби викликала таксі.
Скільки років «якби…». Сиділа годинами біля них і все згадувала ті найкращі миті, тепер вона знає, що найкращі.
– Доню, ти в нас одна, – просила її мама, – Ти маєш жити заради нас, маєш нас догледіти до старості, ти мене чуєш?
Обов’язок тримав її всі ці роки. Ходила на роботу, їла, прибирала, прала і думала, думала, думала. А потім прокинулася. От так на яву прокинулася і побачила себе біля пам’ятників, син дивився на неї і усміхався.
– Мамо, я хочу братика, – згадала вона колишню розмову.
– А якщо буде сестричка?
– Добре, але після сестрички хай буде братик, – казав малий, а вони з чоловіком сміялися і підморгували один одному…
Але ж як це зробити? Вона чи не вперше глянула на себе в дзеркало і зрозуміла, що буде дуже важко.
Мама побачила переміни в ній і почала розпитувати, коли ж почула про братика для Андрійка, то спочатку дуже насторожилася, а потім почала сама думати над цією темою. В хід пішли всі близькі і далекі подруги, які мали розлучених чи холостих синів. Але все виявилося куди простішим.
Наталя перефарбувалася, поїхала на курси підвищення кваліфікації і там сама себе не впізнавала, бо була легка і весела. Закрутила роман і приїхала додому певна того, що все вдалося. Так і сталося.
Мама її просто обійняла і довго схлипувала, в тата теж тремтіли руки. Тепер у них чудовий братик для Андрійка і навіть очі його.
Через стільки років в їхній квартирі лунає сміх і спів, навіть бабуся скинула кілька років, а що казати про Наталю. Дідусь гуляє з онуком і не чує колін.
Звичайно, здався б татко для такої чудової дитини, але Наталя поки мовчить, що Валентин їй до цих пір пише і просить зустрічі.
Вона просто вирішила, що Андрійко має мати братика, а от другого чоловіка вона ще неготова до себе впустити в життя, навіть через стільки самотніх, вірних років.
Десь глибоко в собі, вона шукає слова аби переконати себе вдруге вийти заміж, але ж які аргументи тут можуть бути? Любов до Миколи була такою сильною, вона нікуди не зникла.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
