Але ж ні! Ми за нею доглядаємо, а квартиру віддає племінниці! Племінниці протягом двох років не було ні чутно, ні видно, а тепер об’явилася! На готове!
Ми з Максимом одразу зрозуміли, що грошей на квартиру з нашими зарплатами ми не заробимо. Єдине, що нам світить, то перебиватися по орендованих квартирах та надіятися, що якийсь дядько з Америки перепише на нас статок.
Хоч мені на той момент вже було тридцять років, але ми не спішили з дітьми, бо ж куди? Тим більше, не так охоче здають квартиру парі з дітьми, ніж без дітей…
А якось Максим і каже:
– Ти знаєш, над нами сусідка живе, вже старенька, каже, що ніхто їй не допомагає, а їй дуже самотньо.
– І що ти пропонуєш?, – кажу я йому, – Переселитися до неї, щоб нам всім стало веселіше?
– Та ні, просто якщо б ми за нею гляділи, то хто його знає?
Ми перезирнулися, бо думка була ну просто чудесна! Якщо б у нас була власна квартира, то ми б і про дітей вже подумали!
Бабусю звали Ганна Василівна і вона й справді вже була жінкою в літах. Але зате з таким характером, що тільки на ньому вона й трималася.
Я у неї й прибирала і їсти їй приносила, дещо у неї готувала, ми навіть подружилися і одна одній розказували якісь секрети і переживання.
Максим ремонтував у неї все, бо ж чи не кожна річ потребувала ремонту або того, щоб її просто викинули чи замінили.
То він їй краники поміняє, то карниз поправить… Не мали ми спокою ні після роботи, ні у вихідні…
Але от сусідка наша як побачила, що ми бігаємо до Ганни Василівни, то давай нас брати на кпини:
– Ой, не можу! І ви туди ж? Та вона тут всіх переживе і хату з собою забере! Чи одні вже за нею гляділи?
І просто як підтвердження її слів на наступний день я приходжу до бабусі, а там якась молода дівчина.
– Наталочко, це моя племінниця Настя. Вона приїхала поступати і буде в мене жити. То тобі вже не треба буде до мене приходити, бо Настя мені допомагатиме.
Я йшла і за сльозами світу божого не бачила! Це ж треба, як добре, коли була самотня, то все «Наталочко те, Наталочко се…», а тепер у неї вже є помічниця… Навіть «дякую» не сказала за всі наші старання.
Сусідка наша тільки зареготала, коли побачила племінницю на сходовій, мовляв, от беруть, а ви собі думали, що бабуся така простачка.
Не знаю, але у мене на душі дуже неприємно. Може, я й забагато надіялася, але все одно, якось воно не так як треба. Я прив’язалася до цієї жінки і мріяла, що отут у мене повзатиме синочок, а тут на столі буде писати уроки донечка, а тепер про це все треба забути і вернутися в нашу однокімнатну квартиру з пліснявою в ванній.
Максим теж дуже засмутився. Ми сиділи і мовчали, бо кожен не хотів розплакатися першим.
А потім в квартиру подзвонила Настя і сказала, що вона не хоче жити в бабусі, бо їй краще в гуртожитку.
Звичайно, яка молода дівчина замість того аби весело проводити час зі студентами, буде сидіти біля бабці та слухати, як в її молодості до неї залицявся Гриша.
За Настею прийшла вже Ганна Василівна з цілим списком, що їй на завтра треба купити. І я така розгублена, що просто не знаю, що й сказати.
З одного боку, так, треба допомогти старенькій, але з іншого – хай їй родичі допомагають, раз вона їм залишить квартиру… Чи я тут не права?
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
