fbpx
Історії з життя
Аня вже поклала телефон на стіл, як почула там голоси: Володя балакав з друзями. Телефон не вимкнув. Так, Аня могла сама відключитися, але проклята цікавість – що з нею вдіяти?

У моєї знайомої так зруйнувалося особисте життя. Аня збиралася заміж… Хоча ні, про Аню потім, почну з веселого і про себе.

Одного разу я дзвонив у справі дуже відомому чоловікові. Той був не надто люб’язний, навіть хамовитий. Я вибачився: «Може, передзвоню завтра?». «Гаразд», – відповів той. Після чого я сказав комусь поруч: «Який він бевзь». І тут побачив, що я не натиснув відбій, і співрозмовник його не натиснув. Тобто мою фразу він прекрасно міг чути. Навіть напевно чув, він був в машині, включив голосовий зв’язок. На завтра я передзвонювати не став. Більше взагалі йому не дзвонив. Але через деякий час подумав: а може, і правильно, що він почув. Може, грубіянити не буде в наступного разу.

Але куди гірше, якщо ти сам дзвониш і потім раптом чуєш таке про себе, що не дай Бог. У мене були драматичні випадки. Дзвоню, наприклад, доброму приятелеві, домовитися про зустріч. І він такий, радісно: «Олексію, привіт! Де пропав? Давай швидше побачимося!». Ну поговорили, домовилися про зустріч в п’ятницю. А далі – він забув вимкнути телефон. І я чую, як дружина його запитує: «Хто дзвонив?». Друг відповідає: «Та знову цей бовдур Олексій, щось йому від мене треба…».

Мені стало прикро. Не тому що я «бовдур», це добре, а тому що мені «щось треба». А мені взагалі нічого, блін, не треба. Я просто хотів побачитися, чогось прохолодного випити літнім вечором. І як бути? Зустрічатися і робити вигляд, ніби нічого не чув? Не вийде, я ж чув.

Напередодні зустрічі він сам подзвонив: «Ну що, завтра як домовлялися?»

Знаєш, кажу, термінові справи, не можу. І більше з ним не зустрічався. Так я втратив одного друга.

Будьмо чесні: ми всі іноді любимо позлословити на адресу друзів і знайомих, це загальна розвага. Деякі підсміюються, коли за друзями ледь закриваються двері. «Госссподии, ну як же він мене втомив своїм базіканням! А дружина у нього якась прибацана…».

Тут головне – дотримуватися «соціальної дистанції», щоб тебе не почули. Адже стосунки зіпсовані назавжди. Але телефони – штука підступна. Зрадницький гаджет. То кнопочку не натисне, то ще що-небудь.

Тому треба завжди переконатися: все відключено, а потім вже злословити.

А тепер про нещасну Аню і її особисте життя. Їй було вже тридцять п’ять, до того все не складалося. А тут Володя – приємний, дотепний, діловитий. Володя переїхав жити до неї. Аня вже вибрала весільну сукню, і з Володею шукали ресторан: щоб побільше гостей. Аня хотіла гучне весілля.

Якось Володя зателефонував ввечері, сказав, що з друзями, буде пізно. «Та заради бога, – відповіла Аня. – Тільки не напивайся».

Про «напивайся» – це жарт був, Володя не пив, не любив. Чоловік глибоко позитивний.

Аня вже поклала телефон на стіл, як почула там голоси: Володя балакав з друзями. Телефон не вимкнув. Так, Аня могла сама відключитися, але проклята цікавість – що з нею вдіяти?

І прислухалася. Звук був чудовий, спасибі техніці.

«Ну що, – запитав глузливо хтось із друзів. – Ти у нас тепер підкаблучник?».

«Типу того, – відповів Володя. – Та нє, Анька – нормальна баба, хоч і не красуня. Але можна ж світло вимикати».

Всі засміялися.

Аня впустила телефон. Він тріснув. І дідько б із ним, з телефоном. Розбилося все життя Ані.

Так, вона могла прикинутися, що не чула цього: щастя дорожче. Так, вона сама знала, що не красуня. І весілля призначене, і подруги в передчутті. Ну не чула і все. Мало що чоловік бовкнув. Дурниця. Попереду у неї найголовніше. Не можна ось так закреслити, здати в утиль білу сукню, споганити собі життя. Забути. Забути. Забути.

…Коли Володя приїхав додому, в передпокої були дві картатих сумки з його речами. І записка: «Я у подруги. Мене не шукай. Йдучи, вимкни світло».

Автор – Олексій БЕЛЯКОВ.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook