Як то часто буває, у мене все звалилося на купу – захворіла та ще й чоловікова любка об’явилася з вимогою якнайшвидше покинути цей світ, бо вона хоче на моєму господарювати.
– Ви, Софіє, лиш відтягуєте неминуче та витрачаєте сімейні гроші. Он на Михайла подивіться, що він вже геть змарнів та все продає аби вам гроші дати, а з чим лишиться?, – говорила мені в очі особа, яка назвалася Іриною.
А розмова ця почалася в будень, коли я приїхала з лікарня та насолоджувалася відпочинком: пила чай в нашій альтанці, дихала свіжим повітрям і милувалася квітником, який все-таки сама посадила…
Тоді ще Михайло мене жалів та просив не тратити сили:
– Що ти робиш? І так сил нема з ліжка підвестися, а ти лопату в руки взяла?
– Я маю посадити їх, Михайле, хоч якусь згадку по собі лишу.
– Йди до хати! Сама вже лишися.
Я тоді таки посадила квіти, коли він пішов на роботу… А йому сказала, що попросила сусіда.
І ось тепер я ще слабка, але квітник мій буяє… Життя буяє…
Аж стоїть в хвіртці пані років тридцяти, пашить здоров’ям та яснить макіяжем.
– Ви мене не знаєте, але ми з Михайлом вже рік живемо разом. Він не хотів вам казати, бо ви прихворіли були, але це вже не має значення. Ми будемо разом, хочеться вам того чи ні. І, якщо ви любите чоловіка. то маєте якось подумати про його майбутнє. З чим він залишиться. Коли все піде на ваше лікування?
– Ти хочеш сказати, з чим ти залишишся, – спитала її я.
– Хай буде і так. ми плануємо ще дітей.
– Ого, – я засміялася, – В Михайлові п’ятдесят три? У нього вже є двоє наших дітей.
– То й що? Він ще на все здатний.
– Помовч. Я дізналася більше, ніж хотіла, а тепер йди.
Ось і зіпсувала мені ранок…
Ми були одружені двадцять шість років… Двадцять шість років віри і правди, а тепер мені кажуть скласти руки і не витрачати надаремно кошти.
Але ж ці всі статки, які ми маємо, то хіба не завдяки мені? Хіба ми не разом працювали, щоб будувати хату, купити машину, відкрити будівельний магазин?
Ми позичили гроші в моїх батьків, щоб мати на старт і так їх і не віддали, бо мама сказала, що це просто їхній вклад в наше щасливе життя.
І тепер я викреслена з того «щасливого життя»…
Було мені більше, ніж гірко… Хай би сказав мені все як є, а не вичікував отак…
На вечір мені стало гірше і я потрапила в лікарню… Тільки одне мене тримало – та жінка не має отримати все. Мої діти мають мати в майні частку.
Криза минула швидко і я подалася до адвокатів.
Михайло робив вигляд, що не знає в чому справа. Але я його просвітила:
– Твоя приходила, казала, що маю геть піти, бо її гроші ти тратиш на моє лікування.
– Що ти? Та я б ніколи.
– Ой, перестань, бо я тебе вже не знаю, не знаю, хто тепер біля мене. А так все буде чесно: ти отримаєш трохи і будете любо собі удвох жити.
На щастя, мені попався добрий адвокат, тому за мною була хата і більша частина бізнесу, бо капітал був моїх батьків.
Михайло перебрався до своєї любки, а я одужала! Звичайно, не повністю, але лікар каже, що зі мною поки все добре.
Я вичистила дім від всіх Михайлових речей, розбила більше квітників і живу одним днем. Кажу собі зранку, що маю встати і зробити щось корисне для себе: чи маску собі зроблю, чи босоніж по траві погоджу, чи торт дітям спечу… Щось, що мене тішить.
Якось зловила себе на тому, що радію тому, як мій саджанець, який майже засох, пустив маленьку бруньку…
Я раділа цілий день… Просто від того, що треба жити попри все!
Фото Ярослава Романюка.
