fbpx

– Бабо, не лізьте, куди вас не просять. І так все життя цербером були. Плакали діти, а з ними й Палажка

Палажка, жартували в селі, у чотири ока пантрувала за внучкою. Була для цього причина. Не хотіла, щоб Оксанка наробила в житті стільки дурниць, як її непутяща матір. За матеріалами видання “Наш День

Ліда, Палажчина донька, після школи подалася на роботу до міста. Влаштувалася на завод. Коли приїжджала додому, хвалилася подружкам про міських хлопців, які набиваються у кавалери. На запитання про заміжжя віджартовувалась: куди поспішати, якщо є великий вибір?

Читайте також: – Кому ти потрібна – гoла, боса та з дитиною, – викрикувала свекруха. Ліза потрапила під її залізний каблук. Вадим приносив мізерну зарплатню, якою на свій розсуд розпоряджалася його мама.

Через кілька років, замість нареченого, привезла Палажці крикливого згортка. Оксанку. Трохи побула з маленькою і повернулася в місто.

Палажка рoзpивалася між внучкою і фермою. Нарікала на долю, бо рано поxoвала чоловіка. Тепер нікому допомогти. Просила доньку повернутися додому. Ліда вперлася: працювати до колгоспу не піде.

За місяць, коли Оксанка збиралася стати школяркою, не стало Ліди. Занедужала після чергового абopту й так і не видужала. Палажка з внучкою залишилися самі.

Поблажок Палажка внучці не давала. Щотижня заходила до школи взнавати про оцінки. Привчала до роботи на господарці. На зауваги від односельців, що суворо виховує дівчину, відповідала:

– Не навчила розуму доньку, може, навчу внучку.

Оксанка недолюблювала інших дітей за те, що мають батьків-матерів. Ні з ким не дружила. Сусідська Софійка не раз кликала бавитися на своє подвір’я. Оксанка зиркала скоса і йшла геть.

– Ой, намучиться Палажка з Оксаною, – співчували односельці. – Певно, у свого батька вдалася.

– А Ліда, Царство їй Небесне, ліпшою була? Підкинула Палажці малу, а сама на гульки подалася.

Після школи Оксана вивчилася на кухаря. Добрі люди допомогли влаштуватися в їдальню одного з підприємств райцентру. Вранці їздила на роботу, увечері поверталася. Палажка рогом вперлася – ніяких квартир. Хотіла, аби внучка була «на очах».

У новину, що Оксана збирається заміж за тракториста Павла із сусіднього села, мало хто вірив. Павло був старим парубком. Жив самотиною у старій хаті під лісом. Після смepті матері навчився прати-білити, готувати таку-сяку їжу. Родина радила привести на обійстя котрусь із самотніх місцевих молодиць. Але тихий Павло енергійно віднікувався.

Село не могло втямити, з якого дива Оксана вибрала Павла.

– Дитино, ти не пошкодуєш? – хвилювалася Палажка.

– Мені з ним жити, а не вам.

– Підеш жити до Павла?

– Ні, він прийде жити до мене.

Про весілля чи про вечірку не йшлося. Просто розписалися. Павло перевіз свої нехитрі пожитки до дружини. Палажка давала поради, що куди покласти чи поставити, а Оксана злилася. Вловивши мить, коли Павло вийшов на вулицю, з притиском мовила:

– Бабо, не лізьте, куди вас не просять. І так все життя цербером були.

Палажка сплеснула руками й пішла плакати до «літньої» кухні. Там і ночувала.

З тих пір Палажка з Оксаною майже не розмовляли. А мовчазний Павло дивився на Палажку винуватими очима.

Палажка гадала, може, Оксана подобрішає, коли наpoдить дитину. Першою з’явилася на світ Люда, через рік – Марічка. Оксана часто гримала на дівчаток. Павло невміло заступався. Плакали діти, а з ними й Палажка.

З правнучками Палажка не була сувора, як колись із внучкою. Бавилася з малими, розповідала байки, називала дівчаток «ангелятками» і «серденьками». Павло діставав із засмальцьованої кишені «іриски»-«барбариски» і вгощав ними доньок та Палажку. Дівчатка свої смаколики відразу ж з’їдали, а Палажка цукерки ховала, аби пізніше віддати правнучкам.

– Ви, того, не майте на мене зла, – якось мовив Павло до Палажки.

– За що, сину? Ти добрий.

Хвора Палажка лежала в «літній» кухні. Скрутило в попереку, що встати з ліжка годі. Навідалася сусідка.

– Бабцю, може, якусь мазь треба? Або фельдшерку покликати?

– Мине, мине болячка. На зміну погоди, певно.

– Ви б до хати йшли, а не в «літній» кухні лежали.

– Спокійніше мені тут.

Соромно Палажці зізнатися, що Оксана не хоче бачити її в хаті. А сьогодні навіть їсти не принесла. Так і лежить голодна.

Після школи забігли Люда з Марічкою. Марічка-першокласниця розповідала, як її хвалила вчителька. А дорогою додому дівчатка зустріли батька і він купив їм по пачці печива. Дівчатка поклали біля Палажчиної подушки кілька смаколиків. Палажка не чула свого серця: воно кричма кричало від розпуки.

Увечері зайшов Павло. Запитав, як здоров’я. Палажка попросила горня молока.

– Ви щось їли нині?

– Дівчатка печивом вгостили. Добрі вони. У тебе вдалися.

Павло приніс молоко і скибку хліба. І вперше вилаяв Оксану.

Правнучки були для старенької радістю і розрадою. Коли Оксана вчергове зривала на дітях злість, бігли, щоб прабабця пошкодувала. У безсоні ночі Палажка молилася і розмовляла з Господом. Просила долі для своїх ангеляток.

До весни Палажка не дожила. Сумували правнучки. І Павло. Оксана кинула чоловікові:

– Чого ходиш, мов у воду опущений? Однією заморокою стало менше.

– А друга заморока хто?

– Діти твої.

– І твої також.

– На тебе вдалися. Добренькі. Людка всі свої нові зошити віддала Павлишиному синові, бо Павлишин на п’яну голову порвав мало не все шкільне причиндалля. Я що, повинна працювати на Павлишиних? А Маруська. – Затихни! – крикнув Павло. – А діти, вони найкращі. Чому ти їх не любиш?

Люда з Марічкою їхали ровером з магазину. Люда кермувала, Марічка сиділа на багажнику. З подвір’я, мов навіжений, вилетів на «Жигулях» перший скандаліст на селі Руслан. Люда відбулася кількома синяками і розбитим коліном. Непритомна Марічка з тpaвмою голови потрапила до лікарні.

Павло не тямився з горя, що може втрати п’ятнадцятирічну доньку. Люда не уявляла, що може залишитися без сестри. На Оксаниному обличчі не можна було розгледіти жодної емоції. Лікар втішав: усе обійдеться.

Люда заснула над ранок. Їй приснилася лікарняна палата, Марічка із забинтованою головою. Біля ліжка стояв на колінах ангел. Молився. А потім торкнувся Марійчиної руки і вона вікрила очі. Звідкілясь взялася бабця Палажка. Перехрестила Марічку. Поклала біля подушки кілька печеньок. І тихо мовила:

– Налякала ж ти мене.

– Людо, прокидайся, – будив доньку Павло. – Вже сонце високо. І я маю гарну звістку.

– Я знаю: Марічці легше.

– Як? З лікарні щойно зателефонували.

– Сон. Все було, як насправді. Ти не повіриш, тату.

Автор – Ольга ЧОРНА

You cannot copy content of this page