Ця історія про видатну акторку Марію Заньковецьку та актором і режисером Миколою Садовським.
Любов до сцени Марії привив батько, він сам організував хор і виступав перед гостями, всі відзначали голос юної Марійки і це вміння вона відшліфовувала в пансіонаті в Чернігові, де їй пророкували оперну кар’єру. Але душа дівчинки лежала до акторства, вона виступала перед гостями вдома у виставах. Марія мріяла вчитися в консерваторії, але батьки були проти. Тоді вона й познайомилася з Олександром Хлистовим, який її запевнив, що посприяє її навчанню.
Але натомість відвіз молоду дружину у гарнізонну фортецю у місті Бендери. Проте, не знав він, що везе її до своєї долі.
В гарнізон приїжджає красивий чоловік з гарним голосом і організовує виставу «Наталка Полтавка» та пропонує роль Наталки Марії, а сам Садовський грає роль її коханого. Успіх вистави був настільки грандіозним, що всі пророкували Марії театральну сцену та просили чоловіка відпустити дружину в театр.
Але Хлистов заявив, що так тому й бути, він відпустить дружину в театр, але коли він буде на українській мові.
Тобто, ніколи, бо на той момент діяла заборона на українську мову.
Проте, Марія закохалася і в Миколу, і в театр.
Тоді чоловік перевозить її у Фінляндію, де дає задню і дозволяє брати уроки у видатного професора Грижмалі, директор місцевого театру пропонує їй ангажемент, але чоловік знову забороняє дружині виступати перед публікою, бо це кидає тінь на нього.
П’ять років від її коханого Миколи немає звістки і ось нарешті лист – він пропонує їй виступати в українській трупі, чоловік, який дав офіційну розписку, ще тоді, відпускає дружину. Марія бере прізвище Заньковецька від назви рідного села.
Нарешті Марія щаслива – вона покидає чоловіка, подає на розірвання шлюбу і одружується з коханим, їхній шлюб триватиме тридцять років.
Тут би мала закінчитися історія, бо жили вони довго і щасливо. Але.
Надто любив Микола жінок, проте завжди вертався до дружини. Вона прощала, хоч сама не мала відбою від чоловіків, але була вірна Миколі і його трупі. Але далі терпець жінки вривається і вона від нього йде та покидає його трупу.
Микола їде до Галичини з новою дружиною, а Марія грає, наче востаннє. Кажуть, що на її вистави медики Скліфавський та Богомолець водять студентів, як на «психологічний практикум».
За всіма епітетами та захопленням весь репертуар театру через цензуру був лише на побутову та сільську тематику. Коли одні грали цариць і богинь, Марія змушувала плескати петербурзьку публіку на «Наймичці». В
1886 році ця п’єса стала подією року в місті і була показана 22 рази, наголошую – українською мовою.
Коли цензура на мову посилюється, то Марія мандрує селами України, бо вистави у великих містах заборонені.
Але далі знову відлига, до неї вертається й Микола і вони відкривають у Києві в 1907 році перший стаціонарний театр. Марія окрилена і щаслива, рада, що молодь хоче продовжити їхню справу.
Проте, й тут чоловік закохується у жінку, яка молодша від нього на сорок п’ять років. далі вертається до Марії, годинами стоїть біля її дому, а вона плаче за закритими дверима.
Спокій жінка знайшла в родині своєї сестри, вона була немічна і її доглядали племінники.
Проте, могили Марії Заньковецької і Миколи Садовського поруч на Байковому кладовищі, хоч так вони разом.
Автор Ксеня Ропота
