Редакторка Ольга Васильєва написала допис, в якому пояснила український правопис імен, аргументуючи це тим, які саме суфікси притаманні українській мові, а які є просто зpосійщенням і просто суржикізмом.
Що тут почалося! Під постом просто прірва коментарів від людей, яким не подобається, як має правильно звучати їхнє ім’я українською.
Практично, люди поділилися на два табори: ті, які вимагають поважати їхнє право називатися Наташами і Вовами, і ті, які вважають, що ніщо вороже більше не має бути в житті українця, а тим паче, його ім’я.
Цікаво, що думаєте ви, наші підписники, з цього приводу? Чи пам’ятаєте ви, як вас називали ще ваші бабусі чи дідусі і чи відрізнялося це від того, як вас кликали в школі чи серед однолітків? Чи погоджуєтеся ви з авторкою допису?
Далі наводимо текст автора:
“В українських іменах немає суфікса -ік, він є в pосійських. Тому правильно казати й писати Толик, Віталик, Славик, Владик, Вадик, Костик, Ростик, Едик, Даник.
На Полтавщині столітня бабуся називала свого внука (мого чоловіка) Толиком і Толькóм, але ніколи — Толіком. Так її навчили батьки, бо сто років тому українці не говорили pосійською. Натомість Толіки та Віталіки — це суржикізми й наслідок pycифiкaції.
Також нагадаю, що розмовні (не паспортні) форми в нас такі:
▪️не Ваня, а Ванько, Іванко або Івась;
▪️не Міша, а Мишко, Михайлик або Михась;
▪️не Юра, а Юрко, Юрчик або Юрась;
▪️не Діма, а Митько, Дмитрик або Дмитрусь;
▪️не Петя, а Петько, Петрик або Петрусь;
▪️не Паша, а Павлик або Павлусь;
▪️не Андрєй чи Андрюша, а Андрійко або Андрусь;
▪️не Гордєй чи Гордюша, а Гордійко або Гордусь;
▪️не Костя чи Костік, а Костик, Кость або Костусь;
▪️не Саша, а Сашко, Санько або Лесь, Лесик;
▪️не Альоша, а Олекса, Олешко або Лесь, Лесик;
▪️не Льоня, а Ленько або Лесь, Лесик;
▪️не Олєжа, а Олежко, Олько або Лесь, Лесик;
▪️не Гріша, а Гришко, Гриць або Гринько;
▪️не Нікіта, а Микитка або Микитко;
▪️не Коля, а Миколка або Колько;
▪️не Сьома, а Семко, Сенько або Семенко;
▪️не Стьопа, а Стець, Стецько, Степко або Степанко;
▪️не Женя, а Генко, Геник, Генусь, Женько або Євгенко;
▪️не Гєна, а Генко, Геник, Генусь або Геннадь;
▪️не Жора, а Горко або Гошко;
▪️не Гера, а Германко або Герко;
▪️не Рома, а Романко, Ромась або Ромко;
▪️не Дєня, а Дениско або Денько;
▪️не Тьома, а Артемко або Темко;
▪️не Тіма чи Тімоша, а Тимко;
▪️не Вася, а Василько або Васько;
▪️не Марік, а Марик або Марко;
▪️не Даня чи Данік, а Даник, Данько або Данилко;
▪️не Бодя, а Богдась, Богданик, Даник, Данько або Богданко;
▪️не Боря, а Борик, Борко або Бориско;
▪️не Слава чи Славік, а Славик або Славко;
▪️не Владя чи Владік, а Владик або Владко;
▪️не Толя чи Толік, а Толик або Только;
▪️не Віталя чи Віталік, а Вітик або Вітась;
▪️не Вітя, а Вітик або Вітько;
▪️не Федя, а Федусь або Федько;
▪️не Вова, а Володик або Володько;
▪️не Сєрьожа, а Сергійко;
▪️не Кірюша, а Кирилко;
▪️не Ігорьоша, а Ігорко;
▪️не Глєбушка, а Глібко;
▪️не Іллюша, а Ілько;
▪️не Льова, а Левко;
▪️не Сєва, а Севко.
Ви скажете, що деякі з українських розмовних форм АЖ на один склад довші, ніж роcійські (наприклад, Вова — Володько). Це не аргумент, бо є імена, які до двох складів узагалі не скорочуються, наприклад, Валерій чи Марина. І нічого, вимовляємо три склади.
Зауважу, що українська мова тяжіє до відкритого складу (закінчення на голосний, а не приголосний звук). Звідси й максимально природними є чоловічі форми імен, що закінчуються на -ко. Уявіть собі, вони зафіксовані ще у графіті Софії Київської кінця Xl століття: Степко, Михалько, Марко. Тобто їм понад 1000 (!) років.
А моcковcьких форм у нас багато й серед жіночих імен: Наташа, Маша, Даша, Ксюша, Анюта, Свєта, Лєна та інші, які потребують заміни:
▪️Наташа — Ната, Наталка, Наталя;
▪️Маша — Маруся, Марічка, Марійка;
▪️Даша — Дара, Даруся, Дарця; Даринка;
▪️Катюша — Катруся, Катря, Катеринка;
▪️Іріша — Іруся, Іринка; Орися, Оринка;
▪️Ксюша — Ксеня.
Оксанками вони називатися не люблять, хоча Оксана має те саме значення і грецьке походження, що й Ксенія, як Остап / Євстафій. Зате Оксанами не називають у роcії, і це ім’я визнане там суто українським, як і Остап.
До речі, закінчення -ій редукувалося не тільки в імені Євстафій: Афанасій — Опанас, Григорій — Григір, Прокопій — Прокіп, Лаврентій — Лаврін, Панкратій — Панкрат, Ігнатій — Гнат, Євгеній — Євген, Арсеній — Арсен, Василій — Василь, Геннадій — Геннадь, Анатолій — Анатоль, Віталій — Виталь. Закінчення -ій у цих іменах — pосійська адаптація грецьких імен. Але це не стосується імен, де -ій наголошене: Андрій, Сергій, Тимофій, Олексій, Овсій, Гордій та інші.
▪️Анюта — Ганнуся, Ганя, Ганця.
Ганна — ім’я єврейського походження (в оригіналі Ḥannāh). У грецьку мову воно зайшло з івриту і стало Анна. Чоловічий варіант єврейського імені — Ханан. Тож українське звучання Ганна найближче до оригіналу, навіщо його уникати й соромитися?
▪️Лєна і Свєта не годяться з погляду української фонетики та морфеміки, натомість Оленка та Світланка звучать по-українському. Також Альона — це Олена, а Крістіна — це Христина (Христя). Світлана ще може скорочуватися як Лана, а Олена — як Лена. До речі, героїню повісті Ольги Кобилянської “Царівна” звати саме Лена, а не Лєна.
Закінчення -ця у скорочених формах жіночих імен — Ганця, Янця, Дарця, Вірця, Юльця, Ольця, Гальця, Любця тощо — теж суто українське.
Думаю, ви помітили, що скорочені форми Лесь, Лесик застосовують аж до п’яти чоловічих імен: Олександр, Олексій, Олег, Леонід та Олесь. Так само й форму Леся застосовують до п’яти жіночих імен: Олександра, Олена, Ольга, Лариса, Олеся. Самостійними іменами Олесь та Олеся стали не дуже давно. А Генко, Геник може бути і Євгеном, і Геннадієм; Данько, Даник — і Данилом, і Богданом; Володик, Володасик — і Володимиром, і Всеволодом; Вітик — і Віталієм, і Віктором. Ось така народна тенденція до спрощення.
Називаймося правильно, плекаймо своє!”, – написала Редакторка Ольга Васильєва.
