«Шшшш…» – шепотить вітер у старій трубі.
– Тссс… – літня бабуська вкриває тремтячого уві сні хлопчика ковдрою. Він прокидається від дотику, сідає на ліжку.
– Бабусю, не йди! Мені страшно! – у голосі – сльози, в очах – переляк.
– Чого ти боїшся, любий? – бабуся сідає на край ліжка, пригортає онука до себе.
– Ти підешь, а до мене прийде волохатий чудик! Або ця… Чупакабра!
– Ой, Кошеня… От, дістанеться дідові, знову свої газетки у дитячій залишив, – бурчить бабуся. Де б ще семирічна дитина начиталася про таких “чудиків”? – Хочеш, розкладушку біля порога поставлю і там ляжу? Нікого до тебе не пущу!
– Бабусю, а тебе вони не з’їдять?
– Куди ж їм, я старенька, і не таких бачила. Ти засинай, не бійся. Ніхто до твоєї кімнати не зайде.
– А через вікно?
– А там Боцман тебе охоронятиме. Усіх цих чупакабр волохатих розжене своїм гавкотом…
– Чудиків. Вони волохаті. А чупакабри – лисі, – бурмоче хлопчик, заспокоюючись. І справді, чого боятися? Надворі бігає сторожовий пес, за стіною хропить дідусь, поруч сидить бабуся. Ніхто не дасть скривдити найменшого в родині. Можна спати…
«Шшш…» – шарудять колеса по гравію. На старенькій автівці дедалі важче добиратися ґрунтовкою до околиці села, і жінка за кермом тихо бурчить, що такі поїздки доламують машину. Але що тільки не зробиш заради обіцянки синові?
– Бабусю! Дідусю! Я приїхав! – худорлявий юнак біжить до ганку, на ходу відкидаючи з обличчя довгий чубчик. – Я рік без шісток закінчив, мама сказала, можу все літо у вас провести!
– Андрійко! – старенькі обіймають онука, що підріс за зиму, крадькома витираючи сльози. – Який великий став, наречений просто…
– А де Боцман? – тільки тепер хлопець помічає, що у дворі стоїть незвична тиша.
– Нема більше, – зітхає дід. Куди ж йому, п’ятнадцятий рік розміняв. Он, під яблунею горбочок.
Нема більше Боцмана. Вірного друга дитячих забав. Що для людини юність, для собаки – старість. Але посумувати за ним можна тихцем у подушку, а поки треба стільки всього розповісти. Про навчання, про вступ до коледжу, про Олю з паралельного класу, яка подарувала перший цілунок.
І розпитати, як тут живеться бабусі з дідусем. Чи багато варення закрутили восени, чи вистачило дров до весни.
Бабусиних пиріжків наїстися. Тих самих, із картоплею. І з дідом у сараї мопед крутити. Уже можна, п’ятнадцять років, як-не-як…
Спогади. У мене залишилися тільки вони. Давно нема того старого будиночка на околиці маленького села.
Тільки бабусі й дідуся не стало ще раніше. Бабусі – того року, коли я вступив до коледжу. Спочатку сесія, потім морози і суцільне бездоріжжя. Куплена замість старенької автівки низенька «Ауді» просто не проїхала б до села. А там і дзвінок діда з єдиного на все село телефону. Тоді крізь тріск у слухавці він розгубленим голосом пробурмотів: «Андрію, бабуся… Дай краще маму».
– Як же дідусь один?! Мам, давай я йому скажу! – мама лише відмахувалася. Вона цілу годину вмовляла дідуся переїхати до нас, але він стояв на своєму. «Де народився, там і житиму, та й кому за могилкою доглядати? Ви раз на рік приїжджаєте, а Любонька порядок любить…».
Він і доглядав. П’ять років. Навіть коли став зовсім кволий. Але, приїжджаючи на літо, я продовжував просити діда переселитися до міста. Він лише хитав головою.
В один із листопадових холодних днів не стало й діда. Тітка Галя, продавчиня з сільського магазинчику, зателефонувала і сказала, що він не прийшов уранці за свіжим хлібом, хоча завжди по понеділках першим стояв біля вітрини. Тітка Галя чекала діда весь день, навіть відклала йому найрум’янішу буханку. Тільки прийти за нею було вже нікому.
Скільки років минуло відтоді? Десять? Мені досі нелегко. Не всі втрати лікує час.
«Шшш…» – гудуть машини на трасі під балконом.
– Тссс, – прокидаюся від тихого голосу поруч. Знов розбудив дружину своїм вовтузінням.
– Знову сни – знизую плечима. Здавалося б, це був хороший сон. Про те, як семирічного мене бабуся дбайливо вкриває строкатою ковдрою і півголосом наспівує щось ледь знайоме. Здається, ту пісеньку про коня високого, що сива гривонька. За стіною похрапує дід, у нього постійно на негоду ниє поперек. Під вікном тихенько скиглить Боцман. А я роздивляюся малюнок на старому килимі і в напівдрімоті бачу серед візерунків голову того самого коня.
«Шшш…» – шелестить гілля за вікном. Під ранок розіграється гроза, але я спатиму спокійно. У цьому домі мені нічого не страшно, адже поруч – дідусь, бабуся і Боцман. Моєму дитячому розуму здається, що так буде завжди. Адже тільки діти можуть щиро вірити у вічність.
Але тепер це лише сон. Один із тих, у яких я безтурботний і щасливий. Мені більше нічого не лишилося від того часу, крім спогадів і снів. У них завжди будуть поруч дідусь, бабуся і Боцман.
