Бабусина магія!
— Світлано, я прийшла! — Олександра з посмішкою зазирнула до кімнати своєї онуки.
— Ага. Привіт, бабусю, — відповіла Світлана, не відриваючись від книжки.
– Можеш сьогодні спокійно вирушати на свято. Я посиджу з твоїм братиком.
— Я нікуди не піду, бабусю, — спокійно сказала онука і знизала плечима.
— Як не підеш? — Здивувалася Олександра. — Я ж тільки через тебе до вас і приїхала. Твоя мати сказала, що ввечері у тебе в інституті вечірка. А вона ж працює до десятої ночі. А тобі нема чого сидіти вдома, коли всі твої друзі веселяться. – І бабуся підморгнула онучці. — Треба ж нам десь наречених шукати.
— Та ну. — засмучено зітхнула Світлана. – У нашій групі всі вже давно одне одного знайшли.
— А ти? — Олександра підморгнула онучці. — У тебе що, немає кавалера? Ти що у нас, біла ворона?
— Ага. біла. І некрасива. Тому на мене ніхто не дивиться.
— Щоо? — Бабуся з ще більшим здивуванням дивилася на онучку. — Чому — негарна? І як це на тебе ніхто не дивиться? Це якась нісенітниця.
— Це не нісенітниця, бабусю, а правда. Хлопці мене немовби не помічають. Хоч я і одягаюся, як усі дівчатка, і користуюся такою ж косметикою. — У голосі онуки відчувався неприхований смуток. — Чогось в мені, мабуть, не вистачає.
— В тобі не вистачає?
— Ага.
— Ні, дівчинко, це у ваших хлопчаків чогось у голові не вистачає. А ти в мене красуня.
— Моя краса, бабусю, помітна тільки тобі, — усміхнулася Світлана. — І взагалі годі про це говорити. — Світлана закрила книжку. — Давай краще вип’ємо з тобою чаю.
— Так. Ясно. — Олександра на мить замислилася. – Значить, настав час включати мені бабусині хитрощі.
— Що? — Не зрозуміла онука.
– А те, що ми сьогодні з тобою цю ситуацію виправимо.
— Яку ще ситуацію?
— Ту, яка тебе турбує. Кажеш, хлопці на тебе не дивляться. Ну, нічого, ми зайдемо з іншого боку. Давай, люба, поки твій братик спить, біжи у ванну мити голову. Тільки потім волосся не суши. Гаразд?
— Ні, не гаразд. — Здивуванню Світлани не було меж. — Ти що вигадала, бабусю?
— Іди, кажу, мий голову. Потім ми з тобою трохи почаклуємо. – Бабуся хитро підморгнула онучці. — Я пішла на кухню, подивлюся, що у вас там є підходяще для чаклунства.
— Що?
— Швидко в душ! — наказала раптом бабуся. — І потім з мокрою головою до мене на кухню.
Світлана зрозуміла, що сперечатися марно, і неохоче побрела виконувати бабусин наказ. За п’ять хвилин вона з’явилася на кухні з рушником на голові, де бабуся Олександра вже замішувала тісто.
— Зараз ми з тобою разом готуватимемо пиріжки. Ставай до столу замість мене.
— Ти чого, бабусю? — Злякалася онука. — Я ж поки що не дуже вмію.
— Вмієш, вмієш, Я тебе вчила. Якщо що, я підказуватиму.
— Бабусю, у мене ж мокре волосся. Я піду висушу.
— Воно в тебе коротке. Саме висохне.
— Тут?
— Ага. — Олександра вже готувала капустяну начинку для пирогів.
— Але ж тут вони пропахнуть пиріжками! — Ще більше злякалася онука.
— Ну, то й що? У моїх пиріжків, дівчинко, чарівний аромат, на який і клюють справжні чоловіки.
— Ні, бабусю, — похитала головою Світлана. – Зараз хлопці клюють на інший запах.
— На який?
— На запах парфумів, тож, бабусю, можна я все ж таки піду з кухні? Бо від мене справді пиріжками пахнутиме.
— То я для цього все й затіяла, — посміхнулася бабуся.
— Ага, — хмикнула онука. — Мало того, що на мене хлопці не дивляться, то тепер вони від мене ще й тікатимуть.
— А може, навпаки, облизуватимуться. У вас, мабуть, у групі, повно хлопців, які приїхали до нас вчитися з інших міст.
— Ну так, таких багато.
— І вони постійно голодні?
— Ну так.
— Уявляю, які вони навколо тебе сьогодні кола нарізатимуть, — засміялася Олександра.
— Бабусю, ти що смієшся з мене? — Надула губи онука.
— А давай поб’ємось об заклад, Світланко, що ти сьогодні прийдеш додому не одна?
— Та ну. — недовірливо відмахнулася онучка.
За півгодини у квартирі запахло смачними бабусиними пиріжками. А ще через півгодини Світлана, завдяки наполегливості Олександри, все ж таки пішла на вечірку.
Ближче до дев’ятої вечора у бабусі раптом задзвонив телефон. Вона піднесла його до вуха і почула схвильований голос онуки:
— Бабусю, а можна я зараз приведу додому хлопців? Вони кажуть, що хочуть скуштувати наших з тобою пиріжків, бо скучили за домашньою їжею.
— Можна, можна, — засміялася у слухавку Олександра. – Тільки цікаво, як вони дізналися, що ми сьогодні пекли пиріжки?
— Та ну тебе, бабусю, — засміялася у слухавку онука. — Про це, певно, здогадався вже весь інститут.
А. Аnіsimov. Фото ілюстроване.
