Коли я повернулася з роботи додому й побачила у вітальні Христину, яка спокійно сиділа на дивані та складала акуратну стопку моїх светрів поруч із валізою, я зупинилася на порозі й не одразу зрозуміла, що відбувається. Вона поглянула на мене й промовила без зайвоїго поспіху, що їй давно час перестати приховувати очевидне: між нею та Богданом усе серйозно вже кілька місяців, а сьогодні вранці він остаточно вирішив, що хоче жити з нею. У мене від несподіванки затрусилися руки й ноги, я все чекала, коли вона усміхнеться і скаже – “Купилася”?
– Ти зараз жартуєш так невдало, чи що? – перепитала я, хоча голос звучав глухо й невпевнено.
– Які жарти, Злато, ми вже все обговорили з Богданом, – відповіла Христина так спокійно, ніби йшлося про найбуденнішу на світі річ. – Він попросив мене зайти, зібрати частину речей і попередити тебе, щоб не було зайвих скандалів.
– Сам він де? Чому не прийшов і не сказав мені це в очі?
– Поїхав у справах. Сказав, що пізніше подзвонить або напише.
Я опустила пакет на підлогу, пройшла в кімнату й дістала телефон. Натиснула на контакт Богдана, почула короткий гудок і тишу – виклик скинули. Набрала вдруге – знову те саме. Тоді я написала йому повідомлення: “Богдане, це правда, що ти йдеш до Христини?” За хвилину екран засвітився, і з’явилося коротке “Так”. Я дивилася на ці три літери, в скронях стукотіло, і мене охопила така злість, що стояти поруч із Христиною стало неможливо. Вона спокійно застібала блискавку на валізі, поводилася в моїй квартирі так, ніби вже давно тут господарює, і мене це дратувало до тремтіння.
– Поклади сумку й виходь, – сказала я різко. – Не хочу тебе тут бачити.
– Добре, я піду. Але ти збирай речі.
Ще вчора ми з Богданом сперечалися, де краще провести літо, а за спиною у мене тривало зовсім інше життя. Мені було прикро до сліз від того, що я так легко довіряла людині, яку вважала близькою, і що чоловік вирішив усе за моєю спиною, навіть не спробувавши поговорити відверто, виправити ситуацію.
Я пройшла до кімнати Данила, подивилася на його розкидані іграшки, узяла рюкзак, поклала туди кілька змінних комплектів одягу для малого та власні речі. За годину ми вже їхали автобусом у моє рідне село.
– Мамо, а куди ми їдемо? – запитав Данило, дивлячись у вікно. – Чому ти не всміхаєшся?
– Їдемо в гості до бабусі, синку, – відповіла я, намагаючись говорити спокійно. – Трохи відпочинемо від міста.
– А тато наздожене нас?
– Ні, тато залишився у місті. У нього багато справ.
Я дивилася на темну дорогу за вікном і відчувала важкий, пекучий сором. Саме цієї миті перед очима спливло те, про що я намагалася не згадувати роками.
У юності я стояла перед вибором між двома хлопцями. Орест поїхав навчатися до іншого міста, і я мала чекати на нього кілька років. Мені тоді здалося, що це занадто довго, що я втрачу найкращі роки, поки сидітиму й чекатиму на нього.
Пропустити стільки дискотек, уваги, пригод, бо він мене там вірно чекає? Тим більше, що поруч був Богдан – жвавий, компанійський, завжди усміхнений, з ним було легко й весело. Я не стала чекати Ореста, сказала йому по телефону, що між нами все скінчено, і швидко почала зустрічатися з Богданом. Тоді я переконувала себе, що вчинила розумно й практично. Тепер же мене не відпускала думка, що теперішня ситуація пов’язаний із тим давнім рішенням, і від цього всередині ставало ще важче.
У селі нас зустріла мама. Вона мовчки обняла нас, допомогла занести речі до хати, нагодувала Данила й уклала його спати. Коли ми залишилися на кухні з чашками гарячого чаю, мати сіла навпроти й тихо запитала:
– Що сталося, Злато? Ви посварилися з Богданом?
– Він пішов до Христини, мамо, – сказала я, дивлячись у чашку. – Вона сама прийшла речі збирати, а він по смс підтвердив.
– Я ж казала тобі колись, що він надто легковажний, – зітхнула мама. – Ти ще тоді могла обрати Ореста. Хлопець був виважений, надійний, та ти не захотіла чекати.
– Не докоряй мені зараз, мамо, мені і так непереливки, – відповіла я роздратовано. – Хто ж міг знати, що так повернеться?
– Ніхто не знає наперед, але свої рішення треба бачити тверезо, – спокійно сказала вона.
– А що мені тепер робити? – спитала я, відчуваючи розгубленість.
– Спочатку виспися й трохи заспокойся, – мовила мати. – А завтра буде видно.
За кілька днів мама сказала, що мене кличуть на здибанку до знайомих.
– Валя просила передати, що чекають на тебе, а номера твого нема, тому не комизися, а йди, розаієшся, молодість згадаєш.
Я спочатку відмовлялася, бо не мала настрою ні для святкувань, ні для довгих розмов, але мама наполягла, щоб я вийшла з дому і хоч трохи відволіклася від похмурих думок. Я вдягла легку сукню, зібрала волосся, перевірила, чи Данило міцно спить, і пішла. У будинку було багато людей: гості сиділи за довгим столом, вечеряли, гомоніли. Я привіталася і мене обступили дівчата, почали розпитувати за життя в місті, переповідати новини.
Невдовзі у дверях з’явився Орест. Він привітався з господарями, потиснув руки чоловікам, а потім подивився у мій бік. У мене раптом прискорилося серцебиття. За ці роки він помітно змужнів, став ширшим у плечах, хоча риси обличчя залишилися тими самими – чіткими й спокійними. Я відчула хвилю бентеги й водночас бажання підійти й заговорити, але вагалася, з чого почати після стількох років мовчання.
Коли частина гостей вийшла на подвір’я, Орест підійшов до мого столу і сів поруч.
– Привіт, Злато, – сказав він рівним голосом. – Давно тебе не бачив.
– Привіт, Оресте, – відповіла я, намагаючись усміхнутися невимушено. – Я не одразу тебе впізнала. Ти дуже змінився.
– Усі ми міняємося з часом. Як ти? Чув, що ти повернулася до матері.
– Так, – зітхнула я, дивлячись на нього з виразом щирої втоми. – Вирішила трохи побути вдома. У мене зараз нелегкий період. Я тепер сама з дитиною, усе доводиться починати спочатку.
Я говорила це повільно, розраховуючи, що він почує не лише скаргу, а й натяк. Мені хотілося, щоб він зрозумів: я вільна, я усвідомила колишні промахи, і якщо він колись хотів чогось більшого, то зараз саме час це показати.
– Шкода, що так вийшло, – спокійно сказав Орест. – Нікому не бажаю таких ситуацій.
– Знаєш, – я нахилилася ближче, щоб наша розмова не привертала уваги сусідів по столу. – Я часто повертаюся думками в минуле. Здається, тоді я занадто поспішила. Не треба було так різко все обривати. Можливо, ми могли б усе залагодити, якби тоді поговорили спокійно?
Орест подивився на мене уважно, але без зайвих емоцій чи захоплення.
– Минулого не повернеш, – відповів він. – Та й навіщо його чіпати? У кожного своє життя.
– Але ж ти не одружений, чи я помиляюся? – запитала я прямо, вже не приховуючи своєї зацікавленості.
– Я одружений, – спокійно сказав він. – Ось моя дружина.
Він кивнув у бік столу, де сиділа невисока жінка в простій сірій кофті – скромна, непримітна, без яскравих деталей в одязі та зовнішності. Вона спокійно розмовляла з жінкою поруч і не звертала на нас уваги.
Я подивилася на неї, потім знову на Ореста, і мене прорвало. Мені здалося настільки безглуздим це порівняння, що я не стрималася і розсміялася вголос.
– Ти серйозно? – запитала я, ледве стримуючи сміх. – Оресте, та подивися на неї і на мене. Я набагато красивіша, і доглянутіша. Невже ти справді вважаєш, що вона тобі підходить більше, ніж я?
– Та не смійся так голосно, – мовив він трохи тихіше, коли кілька людей за столом озирнулися.
– Розкрий очі, – мовила я.
– Я не сперечаюся, що ти гарна, – відповів Орест тихо і чітко. – Навіть дуже гарна. З цим ніхто не сперечатиметься.
– Ну от бачиш, – підхопила я, трохи заспокоївшись. – Тоді в чому справа?
– Справа в тому, що ти зрадлива, – сказав він без жодного вагання. – Ти тоді зрадила мене, бо не хотіла чекати. Тепер чоловік пішов до іншої, і ти одразу шукаєш запасний варіант, навіть не розібравшись до кінця у власному житті. А мені такої не треба. Мені потрібна людина, якій можна довіряти.
Ці слова зачепили мене більше, ніж учорашнє повідомлення Богдана. Я хотіла заперечити, довести, що він несправедливий і не знає всіх деталей, але слова застрягли в горлі. Я бачила, що він не жартує і не намагається мене зачепити – він просто висловлює те, у чому впевнений.
– Ти занадто багато моралізуєш, Оресте, – сказала я, намагаючись триматися гідно, хоча голос здригнувся. – Ти навіть не уявляєш, як мені було важко тоді.
– Можливо, – відповів він. – Але я знаю, що зробив правильний для себе вибір. І не шкодую про нього.
– І ти справді вважаєш, що вона дасть тобі більше, ніж я? – запитала я ще тихіше, відчуваючи, як усередині все обривається.
– Вона дає мені спокій і впевненість, – відповів Орест. – А для мене це найважливіше.
Він підвівся, кивнув мені на прощання і підійшов до своєї дружини. Вона підвела очі, привітно усміхнулася йому, і вони разом вийшли з кімнати. Я залишилася сидіти за столом сама. Навколо тривала розмова, хтось сміявся, хтось передавав посуд, а я відчувала як у мене палає лице. За кілька хвилин я звелася і тихо вийшла з будинку.
Мені було прикро, що Орест проміняв мене на цю жінку. Я не розумію чому, адже Христина хоча б вродливіша за мене, але це?