Брат зателефонував і замість привітання почав мені вичитувати за маму нашу. Бачте, він дуже невдоволений тим, як я вчинила, говорить що так не можна. Я йому все пояснила, кажу, що вона там не на довго, що так обставини склались, а він мене не чув. Прилетів, маму забрав, а на всій вині мене лишив, хоч я й не розумію, а в чому власне справа?
Мій рідний брат Павло уже багато років проживає У Австралії, але про нас із мамою не забуває і телефонує дуже часто. Завдяки зв’язку із відео ми бачимо його із сім’єю, а він знає. як ми живемо.
Скажу одразу, що ми усі ніколи не жили багато. Мама нас сама підіймала і до того, як Павло поїхав на роботу у ту Австралію, ми й дому власного не мали. наш батько свого часу виставив нас усіх із дому своєї матері і мама знайшла притулок у старенькому гуртожитку. Так і виросли ми у неї на шести квадратах і спільній кухні.
Коли ж Павло заробив першу зарплатню, то одразу придбав для нас із мамою дім у селі невеликому під столицею. Тоді ми нарешті зітхнули із полегшенням. Павло усе, що заробляв, нам передавав.завдяки йому я інститут скінчила, мала до нього їхати, але не склалось: закохалась, і майже одразу по тому як заміж вийшла, відчула що при надії. Яка робота за океаном?
Ми із чоловіком з першого ж дня коло мами моєї жили. Хата хоч і була не великою, але ми утрьох прекрасно і дружно там жили собі, аж доки не з’явився перший малюк. а за ним, майже одразу двійня.
Перші роки ще якось тулились усі разом у тих трьох кімнатах, а коли діти стали підростати, то гостро постало питання переобладнання будинку. Ми із чоловіком накопичили певну суму і вирішили добудувати другий поверх для нашої сім’ї.
От тільки, аби будуватись, треба було усі речі із дому винести і самим знайти де жити хоча б пів року. Речі ми у літню кухню знесли, нас із чоловіком прийняла його сестра, а от маму ми оселили у хостелі. наголошую, що ми все це робили порадившись і мама знала. що то не на один день. Та й на те, аби ми дім добудували вона теж дала згоду.
Однак. в зв’язку з усіма цими подіями наша будова затягнулась. Два роки минуло, а ми лиш стіни і зробили. Я не працюю, а чоловік хоч і має дві роботи, але на необхідні матеріали не вистачає. та й оплата маминого проживання у копійку стає. Тож поки, навіть про те, щоби хоч одну кімнату обладнати, мови немає.
І от, якогось дня телефонує до мене брат. замість привітання почав вичитувати за те, що мама і досі у хостелі проживає. Мовляв, не для того він їй дім купував, аби вона знову у таких умовах жила. Я все пояснила, оч він і так знав ситуацію, але павло цього разу не слухав і не чув мене. Уже за тиждень приїхав і оформивши усі документи якось дуже швидко маму забрав до себе.
Тепер, ні брат, ні мама зі мною не розмовляють, хоч я й не розумію. чому. Хіба ж я винна, що так сталось? Ми самі живемо у вічних гостях.
Тепер брат підіймає питання про продаж будинку. Мовляв, якщо мама із ним проживає, то й дім не потрібен. Алечоловік каже, що ніби, як нічого із того не вийде, поки дітки наші малі.
От тепер і не знаю я як бути? Добудовувати нам ту хату чи ні? Ніби як і є свій дім, своя оселя, а ніби як і немає.
Квартиру винаймати ми не потягнемо, як і купівлю нового дому. В будову пішли наші всі гроші і навіть винні ми досить таки багато.
От як нам тепер бути?
14,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
