Я увійшла у кімнату і дар мови втратила. Свекруха дивиться на мою доньку і сльози радості втирає. Бере до рук дзеркало: “Дивись онучечко якже тобі гарно. Носи, моя хороша та бабусю згадуй”. У мене аж підстрибнуло усе всередині. Прожогом до дитини і оте все із неї познімала. Віддала свекрусі і попросила самій те все носити і згадувати, а нам воно не треба і край

Я увійшла у кімнату і дар мови втратила. Свекруха дивиться на мою доньку і сльози радості втирає. Бере до рук дзеркало: “Дивись онучечко якже тобі гарно. Носи, моя хороша та бабусю згадуй”.

У мене аж підстрибнуло усе всередині. Прожогом до дитини і оте все із неї познімала. Віддала свекрусі і попросила самій те все носити і згадувати, а нам воно не треба і край.

Того дня свекруха прийшла посеред тижня. Дивним був той візит. Телефонувала, аби попередити про те, що на гостину прийде і така вся загадкова, таку інтригу тримала. Мовляв принесу я подарунок онуці дорогоцінний.

Я ще здивувалась, адже у Валерії день народження у грудні. а тут прямо посеред літа подарунок. Та й свекруха моя не та людина, що буде запросто так приносити якісь гостинці.

Жінка вона далеко не бідна, але напевне, свій статок так і заробила, що не розкидалась нажитим. Ми від неї лиш на дні народження скромні подарунки бачили. А тут прямо “дорогоцінний подарунок” ну як не здивуватись.

Читайте також: Прийшли Єгор із Галиною мою доньку сватати. Обмінялись рушниками, вручила Надійка моя Єгору хлібину, пустила я сльозу і сіли ми до столу – знайомитись ближче. І тут починає зять мій майбутній говорити. Дивлюсь на нього і розумію, що десь я таку пісню багато разів чула. Прямо от точно знала, що зараз скаже. Уже й перепитала у Галини, а чи не син Єгор мого колишнього чоловіка

Прийшла вона така вся велична і загадкова. Доки я пішла чай робити, вона Валерію до себе у зал покликала. Заходжу я із тацею і мало дару мови не втрачаю: стоїть моя дитина у прикрасах чоловікової покійної бабусі.

Параски Павлівни пів року тому не стало. Пішла вона у засвіти у віці поважному і оті прикраси до самого останнього дня носила. заповідала вона, аби її із тими сережками і хрестиком золотим на той світ провели. Їй їх колись на весілля чоловік подарував, усе життя вона їх не знімала.

— Жила я із цими прикрасами і на той світ із ними піду. Зустріне мене мій Петро і побачить, що вірною я йому була і пам’ять його берегла.

Звісно, що свекруха моя не була б собою. якби не залишила усе це. Тоді у неї із чоловіком була дуже розмова серйозна на цю тему, але вона нікого не слухала. Казала, що то тепер буде родинна реліквія і передаватиметься від матері до доньки.  оскільки у свекрухи один син, то передати вона вирішила “реліквію” своїй онуці.

Я заледве на ногах устояла від побаченого. Швидко усі ті “дорогоцінні подарунки” із доньки зняла і віддала свекрусі. Попросила її саму їх носити і згадувати про маму, а нам воно ні до чого.

Вийшла свекруха із нашого дому зі сльозами на очах, уже місяць із нами не балакає. Сину своєму сказала, що поновить спілкування тільки після того, як я вибачусь.

Але скажіть мені, хіба я повинна вибачатись?

Ви б своїй дитині дозволили носити такі сережки і хрестик знаючи їх історію?

10,08,2023

Головна картинка ілюстративна.