Історії з життя
У них зайвих грошей, звичайно, не було. Тому, з важким сеpцем, погодилися зі старенькою. Як же Оксана потім довго каялася, що не настояла на своєму! Коли Оксана та
Валентина зрідка отримувала від чоловіка скупі повідомлення: «Привіт! Здоровий. Працюю. Вітання усім. Цілую. Олександр». Інколи на великі свята чоловік приїжджав додому. Привозив гроші, подарунки. І знову квапився залишити
– Нам потрібно розлучитися. – Що нам потрібно? – не розчула Неля через гамір і оголошення про реєстрацію на черговий авіарейс. Вона розглядала вітрину, на якій красувалося взуття
Вони побачилися після випускного вечора лише через тридцять років на зустрічі однокласників. Оксана впізнала усіх із першого погляду. І лише Василя обминула обійняти, вважаючи його незнайомцем. Ще й
Якби то знати, що цього не варто було робити! Чула ж від людей, але не йняла віри. Бо люди різні байки вигадують. І якби почати усім цим перейматися…
Ішла через гречки, спотикаючись об бджолині переспіви. Звернула з дороги – навпрошки швидше. Поспішала до залишеної старої оселі. Колись тут жив Олексій. Її, Вірчин, тато. Олексієва оселя, точніше,
Душа спотикалася об облізлі камінці, що злісно стирчали зі старої дороги. Місцеві люди називають її шляхом. Але відразу ж попереджають: автобуси ним не їздять. – А коли їздили?
Вокзал зустрів Олександру звичною метушнею. Літо. Хтось поспішає до моря. Хтось у гості. А в Олександри завершилося відрядження. Чому було не взяти квиток раніше? Тепер пізно картати себе.
Важко закохані воювали за любов, а все ж вибороли те, що їм належало! – Ти знаєш, скільки їй років? – кричала Вітина мама. – Їй тільки шістнадцять! В
Його картини споглядають на світ фантастичними очима незнайомки. Великі, гарні очі кольору волошок і неба. Ці очі – минуле, яке уже ніколи не дасть йому волі. Очі коханої