fbpx
Історії з життя
Через місяць в ресторані, де працювала Таїсія, гуляли весілля. Українське, розлоге і щедре. Було що їсти і пити, веселилися гості щиро. Та не було серед запрошених Таїсиних мами і тата

Батьки випивали по-чорному, кожен день починався однаково. Крім черствого хліба і зів’ялої цибулини, закусити було нічим. Убогість хати лякала. Нині такої оселі не знайдеш по селах.

– Мамо! – скиглила дитина. – Хочу їсти!

– То гризи мене! Починай знаєш звідки, – жінка підходила до дівчинки і поверталася спиною.

Нічого, Маріє, на тобі не лишилося. – Сміявся щербатим ротом чоловік. Каламутними очима міряв дружину. Ніби співставляв колишню чорнобриву і веселу дівчину з нинішньою супутницею змарнованого життя. І де воно все подівалося? Ні тобі іскорки в очах, ні рум’янцю на щоках, ні принадної форми.

За матеріалами – “Є”.

Іван мав вигляд не ліпший. Йому хоча б один раз стати перед дзеркалом і подивитися на своє відображення. Зовсім чужа людина. Обом минуло ледве п’ятдесят років, а виглядали гірше пенсіонерів. Хоч то були і рідні батьки, але Таїсія їх не любила. Дитяча повага і прихильність давним-давно вивітрилася, певно, вкупі з випарами дешевої чарчини, яка стала дорожчою, ніж любов і піклування до первістка.

Таїсія мріяла тільки про одне – закінчити навчання в школі і покинути домівку. Подруги мали більш раціональні плани. Хто прагнув стати студенткою вишу, інші квапилися одягнути на палець весільну обручку. В дочки таких батьків схожих намірів не було і близько. Бо коли голова паморочиться від бажання їсти чи соромишся в зношеній одежині вийти між люди, то райдужні думки не завдають клопоту.

Після випускного балу Таїсія подала документи до місцевого профтехучилища. Обрала фах кулінара. Вчилася добре. Викладачі ставили її решті учнів за приклад. Непомітно для себе стала красунею. Стрункою, мов берізка, довге русяве волосся, брови, як крильця ластівки, бездонні сині очі, ніби розквітлі в житі волошки. Таїсія багато читала художньої літератури, особливо поезії. Пробувала свої сили в римуванні. На вечорах відпочинку декламувала зворушливу лірику і слухачі винагороджували щирими оплесками. Не забувала дочка батьків. Як і раніше, ті продовжували заглядати у чарку. Навіть просили в неї десятку-другу гривень, на сякий-такий харч. Бо скільки би не пив, а їсти таки хочеться. Тато з мамою ледве перебирали ногами, але не могли вони відцуратися від звички, а та поволі вела обох до прірви.

Дочка і просила, і плакала, і намагалася повезти до спеціалістів – марно. Рідні не шкодували ні себе, ні дитини. Порожні стіни, порожня шафа. З хати винесли все, що у бабусі-продавщиці могли обміняти на чарку. Бартер, мабуть, в селі прижився надовго. Ще навчаючись на кулінара, Таїсія проходила практику в райцентрі, в ресторані. Зарекомендувала себе спеціалістом високої кваліфікації, особливо вдавалися їй торти. Вона розробила і випробувала кілька рецептів. На виставці солодощів була нагороджена цінним подарунком.

Кохання, як це буває поміж молодими людьми, прийшло негадано-неждано. Власник автомайстерні в ресторані з нагоди дня народження влаштував корпоративну вечірку. Під кінець святкування Савелій захотів запросити на танець незнайомого і вмілого кулінара. Воля бізнесмена негайно була виконана.

Шеф-кухар привів до гостей зніяковілу і соромливу Таю.

– Прошу тільки один танець, – говорив Савелій, заглядаючи у волошкові очі. Ступила крок, потім ще і ще, підтримувана дужою чоловічою рукою попливла по залі, наче лебідка по водоймі. Чоловік щось говорив, але вона нічого не чула, тому що вперше перебувала в незвичайній обстановці. Потім іменинник навідувався до ресторану щовечора. Терпляче вичікував, коли Тая закінчить роботу і зацокотить каблучками по асфальту. Він підходив і галантно брав за руку, відкривав дверцята шикарної автівки.

Позашляховик поволі рушав з місця і на низькій швидкості рухався містечком. Підморгували ліхтарі нічним мандрівникам, вони ніби раділи за Таїсією. Ділили з нею навпіл почуття до чоловіка, котрий мав авторитет серед шоферської братії, але не мав сім’ї. Щоправда, він не був монахом-келійником. Були у нього жінки, ласі до грошей і подарунків. Але вони були лише тимчасовим захопленням. Жодна не могла дати йому справжньої, єдиної любові. Савелієві здавалося, що подруги танули перед ним, мов свічки, а може, вони вдавали, що горять палкими почуттями. У випадку з Таїсією все виглядало інакше.

Невже закохався? Аби перевірити себе, твердо вирішив: «Кілька вечорів не поїду до неї». Не витримав. Бо коли дівчина доходила до помешкання, де винаймала кімнату, примчався стрімголов. Вибачився, видумав причину затримки, а потім випалив скоромовкою: «Виходь за мене заміж. Не відмовляй. Прошу».

– Але ти не знаєш про мене майже нічого, – мовила Таїсія, котра щойно стала нареченою. – Мої батьки… – Продовжувала неприємну сповідь. Спинив.

– Я знаю все. Будемо разом розрулювати складну ситуацію, – запевнив твердо.

– Яка з мене наречена, коли не маю навіть скромного посагу? – провадила своє дівчина. – Не нажили ми статків.

– Викинь із голови оті пережитки сивої давнини, – заспокоював Савелій кохану. То колись наші пращури компенсували любов гектарами, худобою і грошима. Такі були часи. Давай не повторювати анахронізмів минулого.

Через місяць в ресторані, де працювала Таїсія, гуляли весілля. Українське, розлоге і щедре. Було що їсти і пити, веселилися гості щиро. Та не було серед запрошених Таїсиних мами і тата. Не змогли вони вийти дальше забур’яненого подвір’я. Звичка не випустила за ворота.

Автор – Михайло СОЛОВЧУК, Городоцький район.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.